Правда про Голодомор потрібна не тільки сучасним поколінням, але й тим українцям, які будуть жити в майбутньому. Окрім спогадів очевидців та архівних документів, одним із джерел оприлюднення трагедії 1933 року може бути періодична преса. Звісно, в ній ми не знайдемо даних про кількість жертв, як і правдивого відображення життя, адже партійна преса була головним знаряддям ідеології. Однак за газетними публікаціями все ж можна відчути й зрозуміти зловісний подих антилюдського механізму

Олексій НЕЖИВИЙ, доктор філологічних наук, професор

РУПОР ГОЛОДОМОРУ

Для підтвердження нашої думки звернемося до однієї із районних газет «Червоний колгоспник» – органу Біловодського районного партійного комітету.

21 липня 1932 року газета публікує важливе повідомлення про те, що 9 липня відбулася третя Всеукраїнська партійна конференція на якій були присутні Каганович та Молотов. Конференція прийняла рішення директивного характеру: «Ні в якому разі не можна забувати, що класову боротьбу навколо колгоспів ще не закінчено, що куркульські елементи ще цілком не ліквідовані».

Починаючи ще з 13 липня у газеті з’являються такі офіційні заяви: «Зрікається брата й пориває з ним зв’язок, зрікається батьків-куркулів, зрікається чоловіка як куркуля». Окрім того, видання в кожному номері повідомляло про результати виконання плану хлібозаготівлі, закликало напружити всі зусилля. При цьому чомусь не називаючи точні цифри, а тільки процент виконання планових завдань.

Тим часом у Москві готується новий репресивний документ – Постанова ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Селяни назвали його «законом про п’ять колосків». За ним колгоспна власність прирівнювалась до державної, а тому за зірвані чи зібрані в полі колоски загрожувала сувора кримінальна відповідальність.

Про надзвичайну оперативність у виконанні цього рішення центру може свідчити офіційне повідомлення в «Червоному колгоспнику» від 12 серпня 1932 року: «Виїзна сесія Біловодського нарсуду, 8 серпня, у Семикозівці розглянула справу куркулів Камишана Ф.С. та Палагути М.Т., які крали в степу колгоспівський хліб (обрізали колоски, брали з копиць тощо). Виїзна сесія нарсуду засудила Камишана до позбавлення волі в далеких місцях на 3 роки, а Палагуту – на один рік».

Незабаром у селах розпочалося насильницьке відбирання всього насіння. «У Попівці 25 жовтня комсомольська бригада у молотильників виявила крадене насіння соняшнику: у Семкової Г. – 4 кг., Муравенкової Д. – 4кг. 12 листопада 1932 року у Зелеківці в куркуля Дмитренка А. сільський актив знайшов під копицею бур’яну мішок кукурудзи та мішок жита».

16 листопада 1932 року: «Постанова бюро РПК від 12 листопада: «Закінчити молотьбу – виконати план хлібозаготівлі до 1 грудня. Припинити подальший відпуск товарів до сіл, що не виконали плану хлібозаготівлі».

21 листопада 1932 року: «Суворо судити куркулів, що гноять хліб. Куркулька с. Третяківки Лозова П.А. злісно не виконувала тверде завдання хлібозаготівлі.

«Немає в мене хліба», – галасувала. Проте хлібозаготівельна комісія добре знала, що хліб є. І справді, коли перевіряли, знайшли хліб, замурований у печі. Ніяких помилувань класовим ворогам – гноїтелям хліба».

У тому, що план хлібозаготівель 1932 року не буде виконано, сумніву не виникає ніякого, адже обмолот зерна у всіх селах району вже було закінчено.

Голодна смерть прийшла на Біловодщину...

ЯК ЗНИКАЛИ СЕЛА

Цікавий ще один документ, який теж публікувався в «Червоному колгоспнику» від 6 жовтня 1932 року: «За постановою Всеукраїнської спілки мисливців та рибалок полювання на куріпок забороняється протягом 1932-33 р. Винні в порушенні цього притягатимуться до судової відповідальності й відбиратиметься мисливська зброя».

Звісно, що не турботами про куріпок викликана заборона полювання, а в прихованій (латентній) формі голодних людей позбавляли будь-якої їжі.

У Старобільській газеті тих часів «Степова комуна» з номера в номер друкувалися матеріали, які відображали стан хлібоздачі. Хто завдання не виконував, зазнав різних покарань: розкуркулення, насильницького вигнання з рідної оселі, виселення разом із сім’єю у північні райони.

Також застосовувалася страхітлива кара, яка передбачала колективну відповідальність всіх, тобто занесення села на так звану чорну дошку.

У газеті від 16 січня 1933 року говориться, що таке покарання застосоване до всіх мешканців Байдівської сільради, згідно з постановою Старобільського райвиконкому:

«1. Припинити кооперативну і державну торгівлю з цією сільрадою, колгоспом, окремими колгоспниками і одноосібниками. Весь крам, що є в торгівельних організаціях Байдівської сільради, вивезти.

2. Цілком заборонити торгівлю колгоспом, окремими колгоспниками та одноосібниками як в селі, так і в місті на базарі.

3. Припинити будь-яке кредитування, провести стягнення кредитів, інших фінансових зобов’язань, а також видані кредити повернути.

4. Оголосити чистку колгоспу «Перемога» від куркульських та контрреволюційних елементів, вислати їх в далекі місцевості Півночі».

А вже в газеті від 28 березня говориться: щоб зірвати підготовчу роботу до весняної сівби, байдівські куркулі штучно створюють серед малосвідомих одноосібників та колгоспників «голодні настрої»... і навмисне не дають їсти своїм дітям, щоб вони пухли від голоду.

Більшого блюзнірства навіть важко придумати. Наругою над людською гідністю читаються тепер демагогічні заклики Всесоюзного з’їзду колгоспників про найближче завдання – зробити всіх колгоспників заможними.

Настало літо, але до нового врожаю було ще дуже далеко. Знесилені від голоду люди з надією поглядали на поля, що вже колосилися. З новим врожаєм у багатьох визрівала хоч невеличка надія вижити, а ще дехто намагався врятуватися зеленими колосками. Але такі надії були марними. Наприклад, 15 липня газета повідомляла, що в селі Половинкине у хаті колгоспника Ш. Було знайдено 16 кг нарізаних колосків, його засуджено до семи років позбавлення волі.

Після 1933 року опустіли села на Старобільщині, які через два-три роки змушені були заселитися нові мешканці. В селі Калмиківка навіть колгосп назвали «Івановський більшовик», бо сюди переселили людей з Івановської області Росії...

Газета Марківського району називалася тоді «Більшовицький штурм». У її кожному числі переважають матеріали про уславлення вождя. На другій сторінці друкувалися матеріали іншого змісту, але написані вони теж під своєрідним впливом кремлівського батька всіх народів. «Ми, громадяни хутора Журавки Курячівської сільради Марківського району Іван Захарович Ш., Параска Захарівна та Варвара Захарівна, відрікаємося від своїх батьків куркулів та пориваємо з ними всякі родинні та інші зв’язки». Після 1933 року зник з лиця землі й хутір з такою поетичною назвою Журавка...

Українські голодомори XX століття не тільки забрали життя мільйонів українців, але й відбилися на генетичній пам’яті, свідомості, привели до викривлення світобачення. До того ж тоталітарний режим забороняв усілякі згадки про найбільшу трагедію в житті українського народу, яка не забудеться ніколи.

На фото: Заарештовані селяни. Луганщина, початок 1930-х років. Фото з виставки «Розсекречена пам'ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД»

СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ

У 2006 році студенти факультету української філології Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка у складі фольклорної експедиції записали свідчення мешканців Біловодського району. Ці народні оповідання ввійшли до книги «Голод 1933 року на Луганщині».

Ось що пригадує Олександра Микитівна Левченко, 1938 року народження:

«Знаю про весь цей жах із розповідей матері. Весна 1933 року була холодна, дощова. Не можна було нічого сіяти, погода не давала. Люди змушені були їсти все: товкли пусті качани з кукурудзи, запарювали їх кип’ятком, їли дохлину (коней). Вимирали від голоду сім’ями. Страшно було дивитися на людей, які йшли через села. Вони були розпатлані, постійно шукали їсти та дивились собі під ноги, на землю. Люди падали на дорогах, бились о землю, але вмирали тихо без крику, без шуму.

Сестра бабусі померла з голоду. У неї були різні хвороби, навіть водянка.

 09 - Голодомор подверстка

Жертви голоду, 1933 р. Фото з виставки «Розсекречена пам'ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД»

Дівчині було 19 років, звали Надею. У неї з ніг текла вода, були трофічні язви. Надя була іще не заміжня. Хоронити її не було сили, тому в садку за хатою бабуся вирила з матір’ю ямку».

Схожі спогади у Ганни Олександрівни Перегняк, 1908 року народження: «У нас, у кінному заводі, давали мучку та льон. Мучка містила домішки сої. Льон наполовину був із пташиними відходами. Льон жарили, тоді пекли ладики із льону та мучки. Була в нас коровка, ось і вижили. Також варили в молоці листя з яблуні, щавель. Мешканці села розповідали, що їздили деякі люди до Старобільську. Був там торгсин, котрий за золоті гроші, золоту обручку або серги видавав трошки муки. Діти падали з голоду, по вулицях валялись мертві або вмираючі люди.

У сусідніх селах теж панував голод. Були випадки, коли люди нашого села знаходили в погребах небіжчиків».

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх