Вся Україна напередодні та в пам’ятний день роковин Голодомору 1932-1933 років згадувала невинних жертв найжахливішого в історії людства засобу масового знищення людей – голоду. Студенти Лисичанського педагогічного коледжу Луганського національного університету імені Тараса Шевченка теж долучилися до загальноукраїнських траурних заходів

Евеліна БОГДАНОВА

У пам’ятний день – четверту суботу листопада – активісти волонтерського загону коледжу провели акцію покладання траурних квітів до пам’ятного знаку жертвам Голодомору, встановленому в Лисичанську біля залізничної колії, що стала свідком гибелі та порятунку людей. Не залишилися осторонь й мешканці гуртожитку. Вони приєдналися до загальнонаціональної акції хвилини мовчання, запаливши свічку пам’яті на своєму вікні.

В холі приміщення педколеджу студентська молодь організувала виставку документальних хронік, архівних матеріалів, якою висвітлила передумови та причини голодоморів в Україні у першій половині ХХ століття, «лінії часу» геноциду, механізми реалізації плану знищення українського народу, географію голодомору в Україні та жахливі демографічні й психологічні наслідки репресивної для селян політики хлібозаготівлі, впровадженої комуністичним режимом.

В актовій залі за участю студентів, педагогічного колективу коледжу та почесних гостей відбувся загальний жалобний захід «Скорботна пам’ять поколінь».

– Мета меморіальних заходів – донести сучасній молоді історичну правду про минуле української нації, бо саме їй творити майбутнє України, – зазначила Галина Міненко, директор відокремленого підрозділу «Лисичанський педагогічний коледж ЛНУ імені Тараса Шевченка».

Українців карали смертю за опір режиму у боротьбі за незалежність від імперій. Геноцид знищив ключові свободи. Мільйони людей були позбавлені життя, в країну повернули рабство: селянам обмежили пересування, відібрали паспорти, в колгоспах застосовувалася примусова праця. Люди не могли сподіватися на недоторканість житла, не мали свободи релігії, їх обмежили в культурних правах. Але апологетам комуністичного режиму не вдалося досягнути головної мети – Україну не зламали. Більше того, вже через декілька десятиліть, у 1991 році, українці змогли підтвердити свою незалежність. Саме таким, за задумом організаторів – студентів-активістів, був головний інформаційний меседж пам’ятного заходу.

Дійство на сцені вражало до сліз. Змістовна лінія студентського перфомансу вибудовувалася з уривків творів видатних українських письменників та посилювалася документальними фото- і відеохроніками.

Благословенною, родючою землею, її дарами був дуже гордий наш народ. Це відобразили студенти сценічною мініатюрою «Земля свободи й волі». Але самодостатність і незалежність українців непокоїла радянську владу. Ліквідувати селян, як основу української нації і національного відродження, унеможливити протистояння комуністичний режим вирішив за допомогою штучного голоду – фізичного і морального знищення людей.

«Українських селян знищували не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», – писав американський професор Р. Конквест.

Сценки «Спіте, дітки, спіте, любі...», «Божевільна» та «Відкрийтесь, небеса!» розповідали вже не про життя, а про голодне існування, про смерті людей, і в першу чергу дітей. Залишившись без хліба, селяни спочатку їли щурів, собак, котів, горобців, кісткову муку і кору дерев. А далі не стало й цього.

З голоду вимирали цілі села. За вказівкою московських емісарів Молотова, Каґановича, Постишева, які керували хлібозаготівлею в Україні, якщо хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли.

Люди вмирали, а ті, хто ще залишалися живими, нерідко божеволіли. Відбувалися численні випадки канібалізму. Лише офіційно за подібними фактами у 1933 році в Україні було зареєстровано більше двох тисяч кримінальних справ.

Кожен, хто був присутній в залі педколеджу, віддав шану жертвам цієї великої трагедії українства, тримаючи в руках свічку під стукіт власного серця та метроному.

За фактами та цифрами з багатьма нулями криються понівечені долі живих, мертвих і ненароджених.

За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь Голодомор не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, необоротно вплинула на генофонд нації.

Втім, вже 26 років ми маємо власну державу, ми – господарі своєї землі. Хоча і сьогодні її доводиться боронити тут, на Луганщині і Донеччині. Вистояли тоді, вистоїмо й нині!

За 500 днів – з квітня 1932 по листопад 1933 року – в Україні від голоду загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. Тоді вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини і майже 25 тисяч – щодня...

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх