• Погода
  • Валюта
--> -->

Черговий показ іронічної притчі «Лавина» у Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі, можливо, і не став би подією, якби не поява на ньому автора п’єси – турецького драматурга Тунджера Джюдженоглу. Він спеціально приїхав до Сєвєродонецька на запрошення колективу театру, і його присутність створила на театральній сцені своєрідну творчу атмосферу. Як для самих акторів, так і для глядачів

Анастасія ПОЛТАВЕЦЬ

П’ЄСА ПРО НАС

Тунджер Джюдженоглу – це авторитет у сучасній турецькій драматургії. Він член президії Спілки письменників Туреччини, керує секцією драматургії у видавництві «Папірус», викладає у турецькій приватній консерваторії Мистецького центру ім. Мюждата Гезена.

За довгі роки своєї літературної праці Тунджер Джюдженоглу став лауреатом численних літературних премій, дві з яких йому присуджено за межами Туреччини – в Югославії та Голландії. Одну з його робіт – «Лавину» – мають змогу побачити і сєвєродончани.

Про що вона?

Дія відбувається у невеличкому селі, розташованому серед гір, в якому живуть, в основному, люди похилого віку. Умови життя тут такі, що голосно розмовляти і сміятись не можна, бо звукові хвилі можуть викликати сходження снігових лавин. І так жителі живуть дев'ять місяців на рік, сповнені жаху ненароком викликати смертельну небезпеку. І тільки три місяці вони можуть кричати, співати, стріляти, грати весілля та народжувати дітей.

Так сталося, що взимку в селі залишилася молода сім'я, що чекала появи дитини. До безпечного періоду залишилося ще два місяці, але дитинка попросилася на світ божий раніше терміну – і село завмерло. Адже крики матері при родах можуть спровокувати сходження лавини. Щоб зберегти своє життя, люди приймають рішення живцем закопати в землю вагітну жінку. Саме навколо цієї проблеми і розгортаються всі події.

За великим рахунком, ця п'єса зовсім не про лавину, а про людей. Про нас. Про наші страхи, помилки, забобони. Тому, напевно, в п'єсі не позначені ні імена, ні національність, ні навіть релігійна приналежність героїв.

– У кожній країні є своя війна, своя «лавина». І в Америці, і в Німеччині, і в Швейцарії, і у Франції, – пояснює пан Тунджер. – Страх – він не національний, це універсальна річ. Кожен уряд так чи інакше тримає свій народ страхом. І люди повинні про це замислитись. Судячи з того, як сприймається п’єса, слід думати, що вона заторкує якісь потаємні струни. У кожного якісь свої страхи. Тему я взяв з нашої Східної Анатолії. В Туреччини справді є таке село, де існує небезпека сходження лавини, і люди не можуть на повний голос говорити.

Я, звичайно, все це перетворив на метафору. Коли п’єсу ставили у Польщі, критики спитали: «Звідки ви знаєте особливості нашого польського життя, що так їх описали?». Точно так, коли п’єсу ставили в Баку, підійшов до мене за куліси поет і сказав: «Звідки ви знаєте, як у нас усе відбувається?». А тим часом я не списував ні в тих, ні в інших, а просто взяв сюжет зі своєї батьківщини.

ПОПУЛЯРНІСТЬ У СВІТІ

В Україну турецький драматург приїздить не вперше і говорить, що закоханий в нашу країну.

– Тут чудові міста і неймовірні люди, у яких високий рівень освіти і культури. Ще мушу зізнатися, що український народ близький до турецького. Я схвильований, бо вперше побачу свою виставу у виконанні акторів Луганського обласного театру.

Мушу визнати, що вже не можу контролювати свої п’єси. Вони, як дорослі діти, розбрелися світом. Інколи чую, що там чи в іншому місці ставиться моя п’єса. Радію. Я не встановлюю зв’язків з театрами, за мене це робить сама «Лавина». Вона вже цілком «доросла». В Грузії її ставлять шість театрів, в Росії – 23. У вересні я був в журі театрального фестивалю, який проходив в Уфі, і познайомився там з одним режисером – Борисом. Так він мені говорить: «Я на вашу «Лавину» вже дивитись не можу. Куди не поїдеш – скрізь «Лавина», «Лавина»... В сільських клубах почали ставити. Так що я принципово не буду за неї братись», – жартує пан Тунджер. – І тут же іншу мою п’єсу ставить як мюзикл. Один театральний критик напророчив «Лавині» велику популярність у ХХІ сторіччі. Але я не хочу, щоб мене позиціонували тільки, як автора цієї роботи, бо... боюся згаданого Бориса.

27395001_2127823500783381_2055728802_n

Автор п’єси Тунджер Джюдженоглу

«Лавина» дійсно ставиться в театрах світу, і у її автора була можливість подивитись її в різних варіантах. Пан Тунджер говорить, що усі вони вдалі. Зокрема, драматург відзначив цікаву режисуру в Бухарестському Національному театрі, який вважається одним із значних у Європі.

– Режисура була фантастичною! – розповідає він. – Режисер за своїми поглядами пацифіст. Ми теж не любимо зброю, але якщо її треба використати, аби щось змінити, то за неї треба братись. Але автор постановки прибрав з п’єси зброю і замість неї поставив... молоко. Я подумав: «Яке молоко? Тут гвинтівка повинна бути!». Але режисер говорить: «Я ненавиджу зброю!». На жаль, зброя, – це вагомий аргумент, якщо хочеш щось змінити. Треба не боятися, підніматися і не мовчати. Мовчанка не вирішує проблеми. Але я дуже сподіваюсь, що всі ми дуже хочемо, як і режисер Бухарестського театру, щоб молоко заступило місце зброї.

БЕЗ «МАРМЕЛАДУ»

– Які українські театри ставлять ваші п’єси, і які плани пов’язані з Луганським обласним театром?

– Вперше п’єса «Лавина» була поставлена в українському Криму ще за часів Радянського Союзу. Потім її ставили в інших містах. Пізніше українські режисери-постановники взялись за п’єсу «Вертоліт». Невдовзі, можливо, п’єса «Матрьошка» буде поставлена в Києві, маю надію, що й інші мої твори пропишуться на українській сцені. Зокрема, «Візитер». Ця п’єса в цілому про те, що мир на землі в руках жінок. Жінки народжують дітей, а хто дає життя, той може це життя підтримувати.

Лікар-психотерапевт 40 з хвостиком років переносить інсульт і фактично потрапляє в таку ситуацію, з якої вийти сам вже не зможе. Біля нього в лікарні сидить дружина, і ось до неї приходить янгол смерті. Він має отримати добровільну згоду близьких цього чоловіка на те, щоб забрати його душу. Дружину хворого вмовити вдалося, а його матір не зміг...

Я багато звертаю уваги на жіночу тему, бо вважаю: якби жінки мали більшу вагу в суспільстві, не було б ні воєн, ні різних конфліктів. У чоловіків, на жаль, не виходить подолати конфліктність у світі.

– Скажіть, а на ваші п’єси знімалося кіно?

– Зняли один фільм. Це турецька казка, переказана та оброблена. Це притча. Я тоді ще був молодим і не мав роботи. Мені запропонували, спираючись на легенду, написати сценарій. Я написав. Режисер зняв кіно, і коли я його побачив, то сказав, що краще б помер з голоду... Він абсолютно не зрозумів того, що я хотів сказати. Ні метафори, ні образів. Пізніше один відомий азербайджанський композитор написав музику, і я зробив лібрето для балету. Це було у 2000-му.

...Перед спектаклем постановник «Лавини» на сцені Луганського обласного театру Володимир Московченко, ясна річ, хвилювався: як сприйме автор п’єси творчу роботу колективу? «Лавина», як цікавий драматургічний матеріал, вже давно лежала на столі режисера.

– Думка про те, що не можна мовчати, абсолютно вірна, але це гасло, – говорить Московченко. – Мене більше цікавить, чому люди перестають мовчати, що їх спонукає піти проти дурних законів? Оце інтимне, що є в людині, приваблює. В цій історії є одинак, тут немає маси. Тієї отари, яка б стала на захист свого чабана. Тут один герой говорить: буде інакше. І для мене дуже цікаво було, а чому саме він – слабка людина (а мені здається, що автор виписав якраз слабку людину, а не просто романтичного героя). Мені здається, що саме романтики у драматургії й немає.

П’єса дуже жорстка, недобра нібито. В ній немає мармеладу, якоїсь патоки. Вона зла щодо своїх персонажів. І захотілось винайти своє, а своє – це той жанр, який ми знайшли. Ми побудували притчу. Не драматургію, не історію про..., а саме притчу, в якій жорстко і більш локально висловлюємо ідею. Через різні засоби – через музику, сценічні форми, костюми, мізансцени. Ви побачите на сцені машину. Ми так вигадали. Це метафора: можна виїхати і нікуди не приїхати. А чи це не про нас? Не про те, що ми зараз переживаємо? Машину штовхнули, але вона досі не приїхала туди, куди ми бажаємо.

Мені здається, що ця п’єса написана саме для України. Тому дуже вдячний автору, що він подарував нам таку історію.

На головному фото: фрагмент спектаклю «Лавина»

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх