Набираю телефонний номер. Зв’язок відсутній. А через хвилину приходить повідомлення про те, що абонент знову на зв’язку. Намагаюся зателефонувати вдруге, втретє, вчетверте – ситуація повторюється. Хвилююся, чи зможу поспілкуватися, адже про телефонну розмову домовилися заздалегідь. Через деякий час на передову все ж таки вдається пробитися... Моя співрозмовниця – санітарний інструктор мотопіхотної роти 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї ОМПБр, молодший сержант Мар’яна Тоненькова. 26 січня на урочистій церемонії нагородження обласною премією «Людина року-2017» вона стала її переможцем в номінації «Військовослужбовець року»

Евеліна БОГДАНОВА

ВОГНЯНИЙ 2014-Й

Мар’яна була доволі далеко від війни фізично – у Львівській області, але серце краялося від щоденних новин по телевізору. Новин зі сходу. Працювала медиком, виховувала своїх дітей та доглядала за братовими дітьми, поки він стояв на Майдані. І коли брат остаточно повернувся з Києва, поїхала на схід.

– Рідним нічого не пояснила, – згадує жінка. – Сказала, що їду разом з волонтерами відвезти передачу бійцям. Першою нашою зупинкою був добровольчий батальйон «Донбас». Там і залишилася.

Незабаром почалися запеклі бої за Іловайськ. Під час виходу з оточення та розстрілу колони українських армійців, Мар’яна (позивний «Мері») у якості фельдшера врятувала не одне життя. Після мого питання про Іловайськ вона на хвилину замовкає, а далі каже:

– Хто там не був, той не оцінить по-справжньому, як це може бути. Ніяких почуттів чи думок... Купа роботи, бо поранених вкрай багато. У вирі тих подій про себе навіть не згадуєш. Поранені прибувають, потрібні медикаменти, бинти, а їх не вистачає. Я була зайнята лише цим. Тільки через деякий час я почала розуміти, як це було, і де ми всі були, а в той момент ніколи було озирнутись навколо і усвідомити все це. Але, дякувати хлопцям, вони були постійно поруч, допомагали у всьому, тому я себе не почувала у небезпеці. Я просто виконувала свої обов’язки.

Після Іловайська Мар’яна зустріла своє кохання. Її майбутній чоловік теж пішов добровольцем на фронт, а потім доля звела їх і більше не розлучала. Мар’яна Тоненькова разом з чоловіком підписали контракти і продовжили військову службу в Збройних Силах України у складі 58-ї ОМПБр.

– Знайшла тут свою долю. Правду говорять, немає лиха без добра. Зараз разом несемо службу в одній частині, – зазначає жінка. – Дуже добре, що він поряд. Це завжди підтримка, розуміння. Тут зовсім все по-іншому сприймається. Не так, як вдома. Тут цінується кожний момент.

«ЯК МОЯ МАМА»

Був деякий час – місяці зо два, коли Мар’яні довелося залишити службу. Причина для цього була поважна – народження сина.

– Вдома, чесно кажучи, я собі місця не знаходила, тому повернулася назад, – розповідає вона. – Я відчуваю, що це моє покликання, незважаючи на плюси та мінуси. Були б ще діти поряд... Але з іншої сторони розумієш, що, звичайно, їм тут не місце. Сюди їх не привезеш...

Діти, а їх в Мар’яни Тоненькової троє, весь цей час залишаються з бабусею. Маму бачать, коли в неї відпустка. Але сучасні гаджети дозволяють бути їм майже звичайною родиною, незважаючи на велику відстань.

– Дуже складно було залишати дітей. Старшому сину зараз п’ятнадцять, дочці – дванадцять, а молодшому всього два рочки. Постійно думаєш, як вони там, що роблять, чи поїли, чи не захворіли, чи все в них добре. Ось сьогодні щеплення молодшому зробили, а він вередує, і це мене непокоїть. В садочок збирається найближчим часом.

І якщо молодший ще навряд чи розуміє, яка в нього героїчна матуся, то дочка ставить її собі у приклад. У шкільнім творі на тему «Ким я хочу стати» написала: «Я буду такою, як моя мама».

ЛУГАНЩИНА ЦІНУЄ СВОЇХ ГЕРОЇВ

Зараз Мар’яна Тоненькова несе службу в Луганській області, на переднім краю оборони. Луганщина, за словами жінки-військослужбовця, зустріла її привітно.

– На мій погляд, враження від місця залежать від людей, яких зустрінеш на шляху. А мені тут зустрічаються зазвичай хороші люди, тому і враження в мене позитивні, – зазначає Мар’яна. – З багатьма ми здружилися, продовжуємо спілкування. З деким втрачений зв’язок, але згадую їх часто добрим словом. Наприклад, у Попасній, добре пам’ятаю бібліотекарку Тетяну зі школи, де базувався наш батальйон. Це не жінка, а просто диво.

Але на Луганщині і зараз іде війна. Ми живемо поряд з війною, хоча й в мирній Луганщині. А Мар’яна бачить іншу її сторону. А це бойові зіткнення з НЗФ «ЛНР», після яких доводиться надавати допомогу пораненим, бачити кров, смерть. Казати про це їй важко – намагається не згадувати, не тривожити душу.

Плани на майбутнє у жінки пов’язані з подальшою службою в ЗСУ – по закінченню поточного контракту, каже, що підпише наступний – на п’ять років.

А поки заслуги жінки-військовослужбовця Луганщина відзначила премією «Людина року». Це стало для Мар’яни повною несподіванкою.

– Сказати, що я була здивована – нічого не сказати. В мене вдома лежать бойові нагороди, а тут – така незвичайна нагорода і зовсім неочікувана для мене, – розповідає жінка. – Звичайно, мені приємно. Зате чоловік жартує тепер: «Нумо, людина року, зроби мені каву».

Обласна премія «Людина року» була започаткована саме для того, щоб відзначати людей, які творять історію, сьогодення і майбутнє Луганщини. Такі, як молодший сержант Мар’яна Тоненькова, кожного дня на передовій наближають нашу Перемогу. Честь їм і хвала навіки.

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх