Побувати в печерах поблизу села Преображенне Сватівського району нам пощастило в червні 2013-го, коли Луганщина гучно святкувала 75-річчя свого утворення. Тоді управління інформації організувало цілий тур по районах області: от у рамках туру нам і показали печери. Правда, інформації про їхнє походження того разу ми отримали не надто багато. Довелось їхати знову

Олексій РОЗУМНИЙ

ГЕНРІХ ШЛІМАН ІЗ СЕЛА ПРЕОБРАЖЕННЕ

Про червень я тут недарма згадав. Вхід до печер знаходиться доволі далеко, дорога туди веде ґрунтова. Через погоду, яка була на час нашого візиту, дістатися туди не здавалося реальним. Зійшлися на тому, що отримаємо інформацію від директорки Сватівського районного музею Яни Бондаревої. Ну, а фото, даруйте, презентую ті, п’ятирічної давнини.

...Зустріч із Яною Бондаревою відбувалась в кабінеті голови Сватівської районної ради Віти Сліпець. Зрозуміло, за активної участі господині кабінету бо хто ж, як не вона, може точно повідомити про юридичний статус печерного комплексу, що розташований у її районі.

Щодо Яни Володимирівни, то вона і сама не змогла полічити кількість «першовідкривачів». Точно вона назвала хіба що харківського спелеолога Андрія Ковальова, група якого в листопаді 1996-го зробила професійну зйомку печерних галерей. А ще в 2012-му в печерах працював член-кореспондент НАНУ Олександр Моця.

Та скільки б академіків і членкорів не заглиблювались у надра мілової гори, честь бути названим справжнім першовідкривачем печерного комплексу належить шкільному вчителеві з села Преображенне Леоніду Верцуну. Яна Володимирівна презентувала його статтю.

«Коли працював у школі та будинку культури, дізнався від старенької сусідки, що її брат – Олексій Захарович – знає, де знаходиться вхід до печери. Я вирішив зустрітися з Олексієм Захаровичем Поповим. У 1973-му, коли ми зустрілись, йому виповнилось 86 років», – пише автор.

Надворі стояв червень; розпочинались шкільні канікули, але вчитель зумів мобілізувати в експедицію юнаків 7-8 класів. Діти відправились пішки, їхній вчитель посадив у свого «Запорожця» дідуся і повіз його до лісу, що виріс на крейдяній горі.

«Захарович чітко визначив, де стати коло лісу, куди пройти метрів 35-40, і де слід розкопувати...».

Дідусь пояснив, як дізнатись, що натрапили саме на вхід до печери: після перших кубометрів ґрунту має з’явитись деревне вугілля від спаленого куреня, що стояв колись над входом. І точно: «О 15-й годині лопата учня 8 класу Володимира Остапенка провалилася в отвір». Утім, завершували роботу вже наступного дня, коли всі прийшли з ліхтариками. Розкопавши вхід, діти не витримали нервової напруги й полізли всередину – і вже скоро змогли випрямитися...

Нерви нервами, та хлопці здогадались набити сорочки листям і трусити ним по дорозі, щоб не заблукати. «Пройшли всі 246 метрів. У першій кімнаті справа було знайдено 2 іконки 30х40 см, дві лампадки, ноші. Деревина на іконках і ношах була трухлявою... Трохи згодом було знайдено крейдяний диск, на якому було викарбувано: «Святий Георгій. 1894 р. 27 чоловік».

ЧИЯ ЗЕМЛЯ?

Спитав у Бондаревої, де зараз отой диск (вона показала його графічне зображення).

– Це наша співробітниця намалювала копію. Верцун каже, в сільську раду було передано кадило, дві старенькі ікони, що в печері знайшли, і ноші, на яких крейду виносили – і оцей же знак. А в сільраді стверджують, що все це передали в обласний музей, коли звідти приїздили фахівці. Де воно зараз – незрозуміло. Чи Георгій цей був засновником цих печер, чи він добудував їх – сьогодні питання спірне.

Люди згадують, що цей Георгій – чи Григорій – був людиною релігійною. Завжди ходив, як козак, у шароварах. З’явився невідомо звідки і так само зник. Навіть із козаком-характерником деякі краєзнавці його порівнюють. Коли сили почали його покидати, він ходив печерами і зітхав. Тому що місію свою, скоріш за все, вважав невиконаною. За спогадами Попова, в його планах значилось: біля цього крейдяного комплексу звести чи капличку, чи храм – на горі. Тоді б його було видно звідусюди, і люди б туди приходили.

– Письмові згадки про печерний комплекс існують? Бодай XIX століття.

– Що й дивує. «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» Філарета (Дмитра Гумілевського), де детально описуються землі, в тому числі нинішньої півночі Луганщини, про наш комплекс не згадує. Хоча пише про всі церкви, які були на той момент в нашому районі, і про всі його населені пункти. Висновок: він про Преображенні печери або не знав, або це була не релігійна установа.

– Наука сьогодні вивчає цей об’єкт?

– Можна сказати, вже вивчила. У 2012-му працювали, до того в 2001-му Вєтров працював, науковець з Донецька. Звичайно, всі говорили, що цей об’єкт слід зберігати, що він є унікальним. Говорили про ту ж побудову і про зображення. Хоча Верцун говорить, що практично ніяких зображень вони не знайшли, вчені стверджують, що можна навіть виділити унікальний фрагмент скоропису XVIII століття в напівзасипаній галереї. Ми відкрили частину цих таємниць, але ж всі ходи повністю не розкопані. Може, ми найдавнішу частину ще й не знайшли. Невідомо, звідки ми туди зайшли – може, це самий кінець печер.

– А хто господар об’єкту?

На це питання відповіла Віта Сліпець.

– На балансі він ні в кого не стоїть.

– Ну, то забирайте собі...

– Ви ж самі розумієте: це все повинно бути розмежоване в межах територіальної громади.

– То що громада?

– Згідно із перспективним планом Преображенне має входити до Нижньодуванської ОТГ, але під час її створення громада не дала на це згоди. Маємо надію увійти до Сватівської.

ВІДКРИТТЯ НЕ МАЮТЬ ЗАКІНЧИТИСЬ

Якщо вивчати висновки науковців щодо печер, вони... скажімо так: не в усьому збігаються між собою. Наприклад, Верцун писав, що намальовану ним разом з учителькою географії Зоєю Радченко схему він у 1975-му показав київським археологам. Якийсь «відповідальний працівник» так йому заявив: «Та це ж карта Ближніх печер Києво-Печерської Лаври».

Тоді науковим колам про існування печер у далекій провінції не було відомо нічого. Та коли вони з цим феноменом ознайомились, єдиного висновку не дійшли. Чи то комплекс створювався в XIX столітті, чи вже в XVII селяни тут ховались від татарських набігів? Чи схожі печери з подібними в Україні, чи вони унікальні для цілої Східної Європи?

При такому різнобої висновків у мене є підстави вибрати версію, яка мені найбільше до вподоби. До того ж вона хронологічно є останньою. Щоправда, посилатись доводиться не на думку самих учених, а на їхній звіт, написаний для відділу культури Сватівської РДА.

«За період досліджень було зроблено топозйомку печери в масштабі 1:100, ситуаційний план печери, на якому, крім основної галереї, яка за попередніми підрахунками має 225 метрів без довжини приміщень, виявлено ще одну недороблену печеру нижче по схилу... У печері знайдено 5 приміщень. Одне може зараз трактуватись як житлове, інші 4 з’єднані з церквами. На сьогоднішній момент виявлено дві церкви: одна хрестоподібна в плані, інша – просто з вівтарною нішею <...> Говорячи про написи, можна виділити один – унікальний напис скорописом (XVII століття) в напівзасипаній галереї, яка розміщена біля хрестоподібної печерної церкви». І – увага! «Крім того, 90% вірогідності, що є ще один окремий вхід в галерею... Цікаво, що при розчистці цього ходу було знайдено череп людини. На думку дослідників, цей череп може датуватися часом вісім тисяч років до нової ери».

Це написано в 2012-му, ми відвідали печери рівно рік потому. Правда, за журналістами пильнували мало не як за дипломатами: у ювілейний рік жодна волосина з їхніх голів не мала впасти. Нас супроводжували бійці ДСНС, «озброєні» величезними ліхтарями. Рятувальники не так показували підземелля, як виступали загороджувальним загоном на небезпечних поворотах. Тож побачили ми далеко не все. Та головне таки роздивились: Сватівщина цілком може стати туристичною Меккою.

Багато для цього не треба: трохи грошей. Ще краще – знайти надійного інвестора.

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх