Відомий український письменник Юрій Андрухович представ перед глядацькою аудиторією у неочікуваній ролі – він став голосом мультимедійного колажу на текст Івана Котляревського. Читав уривки з «Енеїди», власні вірші та фрагменти есеїв, що резонують з Котляревским, і ... просто заворожував публіку залу Сєвєродонецького музичного коледжу, де й відбувалось це дійство

Галина ТИЩЕНКО, Анастасія ПОЛТАВЕЦЬ

До голосу Андруховича додавалась жива музика – то звучало бароко у виконанні гітариста Марка Токаря та гостра бітова електроніка, яку посилав аудиторії Віктор Новожилов. А режисер проекту Оля Михайлюк підсилювала сприйняття, створюючи візуалізацію на основі фото сучасної Полтави та ілюстрацій «Енеїди».

Як відомо, свою «Енеїду» на сюжет однойменної класичної поеми римського поета Вергілія Іван Котляревський писав протягом 26-ти років. У нього вийшов такий собі бурлескно-травестійний твір, який і до сьогодні не просто викликає інтерес, а й спонукає до роздумів.

Юрій Андрухович давно досліджує творчість Котляревського, а до його «Енеїди», вочевидь, має певний сентимент, бо без вагань погодився на пропозицію від «Книжкового арсеналу» «придумати щось особливе» до 175-річчя з дня публікації «Енеїди». Так з’явилась творча група нової «Енеїди», яка і створила цей мультимедійний колаж з літератури, фото, відео, живопису та анімації.

Працювали над ним цілий рік, врешті показали роботу на відкритті «Книжкового арсеналу» у Києві – і відразу ж закріпили за собою успіх. З того часу ця вистава доповнюється і вдосконалюється новими текстами, героями, музикою, ефектами. Сьогодні вона мандрує Сходом України. Першими на Луганщині її побачили старобільчани, потім – жителі Сєвєродонецька.

У свій час на сайті «Збруч» Юрій Андрухович написав, що мріє, «коли «схід позахіднішає». І ось він на Сході. Чи виправдались його сподівання?

– Так. Мені здається загалом, що такі разючі зміни відбуваються. Можу порівнювати із 2007 роком, коли я був у турі саме у Луганській та Донецькій областях. Зараз їжджу з широко відкритими очима, щоб побачити все, що тут відбувається, аби відчути, чим наповнене повітря. І мені здається, що насправді, хоча і дуже важко, але все йде у правильному напрямку.

– Ви ж не просто так привезли нам Котляревського?

– Я вважаю, що виконавець, чи то митець, автор, який щось показав чи прочитав, не повинен потім розповідати про ідею. Хай цю ідею знаходять глядачі та слухачі, критики.

Цей проект ми не готували спеціально для показу на Сході. Працювати над ним почали з тієї причини, що була ювілейна дата – 175 років, відколи повне видання «Енеїди» побачило світ (у 1842 році). Я, наприклад, про цю дату не знав, не стежив за нею, але «Книжковий арсенал» стежив. І нас попросили, знаючи, що ми складаємо такі мультимедійні проекти: «Друзі, може, ви подумаєте над «Енеїдою» і щось таке зробите?».

09 - Андрухович 1

Фрагмент вистави у Сєвєродонецьку. Фото: АртПоле

Зробили. Минулого року показали свій проект тричі, і цього року ініціювали тур на Сході. Звичайно, ми враховуємо теперішню ситуацію, і в Котляревського намагаємося знаходити такі пасажі, які іноді актуально звучать і у наш час.

Проект зовсім некомерційний. Він швидше просвітницько-культурний, тому дуже важко було би об’їхати з ним усі регіони. Отже, перевагу ми віддали східному маршруту і хочемо пройти через шість міст. Сьогодні Сєвєродонецьк, завтра буде Бахмут, далі – Слов’янськ. І це теж мотивація – їхати туди, де ще не бували.

– Сьогодні у залі було багато молоді, і виставу вона дивилась з великим інтересом. А чим цей проект буде для них корисним?

– Дуже сподіваюся, що хтось із присутніх вийшов із залу з якимись картинами, образами, у тому числі – музичними. Може, в них навіть потягнеться рука пошукати ще щось самим, прочитати, згадати. Дуже складно виміряти, як це реально впливає. Для нас важливо, щоб глядач вийшов із зали з сильним враженням, а далі – це вже самостійна робота.

09 - Андрухович 3

Серед глядачів було дуже багато молоді. Фото: АртПоле

– А як би ви назвали свою виставу? Це перфоманс?

– Знаєте, ми сперечаємося у своїй групі, як назвати. Я все одно називаю виставою, але не заперечую й проти перфоманса. Це універсальне слово, воно не наше, але відповідає тому, що відбувалось на сцені, тому що перформанс у прямому сенсі – це виконання. А в нашому випадку виконання дуже важливе, тому що йдеться про синхронізацію – до секунди! – усього, з чого складається вистава – світло, музика, спецефекти, голос... Усе повинно потрапити на своє місце, бо від цього залежать сила й успіх вистави. Це і є виконавське мистецтво.

– Яка команда працювала над виставою?

– Більшість своїх текстів я написав давно, не думаючи про те, що вони будуть використовуватися у такій формі. На першому етапі підготовки – місяць-другий – я відбирав тексти, перечитав «Енеїду» під тим кутом зору, що текст треба виконувати на сцені. Тобто я відбирав якісь фрагменти. Тоді ми все це звели докупи, і кожен став працювати над своєю частиною. Якісь ідеї прийшли в голову музиканту Маркові Токарю. Насправді його інструмент – це контрабас, він джазовий музикант. Але Марк згадав про свій перший інструмент – класичну гітару, і повернувся до музики Баха. І, я вам скажу, що це створило певний емоційний поштовх для нашої роботи.

– «Енеїда» навіки?

– Абсолютно так! Це один з таких текстів, які будуть універсальні завжди. Тобто поки ми існуємо, доти і вона.

– Приблизно у 2005 році в Івано-Франківську ми говорили з вашими друзями-письменниками про такий собі «похід на Схід». На вашу думку, як тепер повернути людей, які опинилися на тимчасово окупованих територіях?

– Боюся, що не знаю відповіді на це запитання. І думаю, що навіть більш обізнаніші та більш досвідченіші за мене у цьому плані люди теж не мають такої відповіді.

Скоріше за все, треба діяти за ситуацією, за викликами, реагуючи на них адекватно, і вірити, що усе зміниться на краще. Тобто безпосередня комунікація з людьми, які залишилися на окупованій території, не може бути якоюсь однотипною. Треба шукати дуже особливі формули спілкування та діалогу.

09 - Андрухович 2

Письменник у гостях на радіо «Пульс». Фото: Facebook Вікторії Марченко

Я не вірю в тих, які вам зараз скажуть, що мають готовий рецепт, як все змінити. Звичайно, варіант прямої успішної військової операції був би найкращий у тому плані, що люди люблять переможців. Тобто, коли б українська армія увійшла до Луганська чи Донецька переможно, там би усі зустріли її із синьо-жовтими прапорами і кричали: «Ура! Наші повернулися». Але в ситуації, коли це поки що нереально (а мені здається, це нереально), треба випрацьовувати якусь позиційну, тактичну лінію.

Думаю, мабуть, і те, що ви робите у ЗМІ, медіа, піде на користь.

– Складається таке враження, що у важкий для українського народу час сильного голосу наших українських письменників зовсім не чути...

– Думаю, що це не зовсім виправдане очікування, що письменники мають відігравати якусь вирішальну роль. Насправді, всі ми чекаємо сильних і серйозних політичних лідерів. Письменники не вирішать цього, хоч як красиво не говоритимуть, хоч якими голосними не будуть. Письменника найкращі слова відгукнуться через десятиліття чи століття. Тому що він працює з людьми на індивідуальному рівні, а не на масовому. Але, повторюю, дуже не вистачає сильних політичних діячів, які б викликали довіру словами і, відповідно, діями. В цьому вся криза.

– Чи зустріли ви протягом вашої нинішньої подорожі щось таке, що вас надихає?

– Ми ще навіть половини цієї траси не проїхали, але всі мої рецептори працюють. Я ввімкнутий, що називається. Щойно видав новий роман (тільки два місяці, як він вийшов) і поки що я живу в його полі. Але вже мрію, щоб наприкінці цього року сісти писати наступний. Поки що накопичую матеріал, і навіть завів записники, занотовую. Раніше покладався на пам’ять, і якщо якась деталь вилітала з голови, вважав що вона не варта була уваги. А тепер я вже стаю скупим на деталі і все занотовую.

– Ви відвідали Старобільськ та Сєвєродонецьк? Чи побачили тут українську Луганщину, чи надихнулись її історією?

– У Старобільстку ми виступали у червоному корпусі Луганського національного університету. Аудиторія була більшою мірою студентська, молодіжна. Звичайно, ми пройшлися центром міста. Я сам не фотографую, тож попросив друзів з нашої групи, щоб мені окремо зробили композицію з фігурою Махно, яка стоїть на балконі колинього готелю. Хоч я не махновець, але визнаю, що людиною Махно був видатною. Старобільськ – місто Світличних та Жадана, отже, тут особливе повітря.

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх