Минає четвертий рік, як на нашій землі йде війна. Ми відчуваємо її мерзенне дихання. Вона нагадує про себе глухими потужними вибухами, від яких лунко дзвенять вікна. Добре розуміємо, що у нашому селищі спокійно й тихо тільки тому, що кожного дня десь зовсім поряд, за тридцять-сорок кілометрів, хтось ризикує своїм життям

Катерина ГРЕЧИШКІНА, учениця 10-го класу Новоайдарської школи-гімназії

Добре пам’ятаю, як у нашій школі і, зокрема, в нашому класі з’явилися нові учні з непідконтрольної Україні території. Їхні сім’ї тікали від війни. Ми радо прийняли їх, стривожених, переляканих обстрілами, смертями, змучених важкими переїздами. Деякі з них вже втратили житло, втратили все майно, а, може, й надію...

За час війни слово «переселенець» дещо стало звичним, втративши гостроту, за якою ховається біль. Проти свого бажання, волею долі люди, перебуваючи в стані болю, опинилися в чужих містах та селах, не маючи житла й роботи. Вони починали своє життя заново.

Я хочу розповісти про людину, про те, як складні обставини долі навчили її боротися та перемагати. Це – директор нашого НВК «Новоайдарська школа-гімназія» Світлана Володимирівна Бережна.

Про те, що вона теж переселенка, я дізналась лише нещодавно на одній з класних годин. До війни Світлана Володимирівна одинадцять років працювала директором НВК «Горлівська загальноосвітня школа 1-3 ступенів № 4». Але ця війна змінила і її долю. Не змирившись із самопроголошеною республікою, вона з сім'єю переїхала до Сєвєродонецька і почала своє життя заново.

Світлана Володимирівна розповідала про останні місяці, проведені у рідному місті. Тривога та страх не покидали її ні вдень, ні вночі. Особливо було страшно, коли насувалась темрява. На високому чорному небі виступали яскраві зірки, та про них усі забували. Вікна будинків починали згасати, аби не привертати увагу тих, хто посилає у їхній бік смертоносні снаряди. У кожній оселі із жахом чекали звуків, від яких мороз ішов шкірою. А вони, ці звуки, насувались невідворотно. І якщо від куль хоч якось захищали стіни, то від снарядів не було порятунку ні вдома, ні в підвалі школи, де ховались учні та їхні батьки.

Разом зі своїми дітьми там була і Світлана Володимирівна. Одного разу батьки, які виїхали до Святогір’я, передали їй ікону Сергія Радонежського Чудотворця, щоб вона охороняла дітей, які залишилися у Горлівці. Але вчителька не витримала більше того жаху і теж покинула рідне місто. В Сєвєродонецьку спочатку працювала на державній службі. Але серце рвалося до школи...

І ось два роки тому нам, учням, сказали, що в гімназії буде новий директор. Ми задумалися: що це буде за людина, які зміни чекають на наш заклад? Тепер розуміємо, що навряд хто знає більш відповідальну та старанну людину, яка здатна так сумлінно віддаватися роботі, незважаючи на негаразди. Разом з новим директором до нас прийшло багато позитивних змін.

Наприклад, зараз на базі НВК працює екстернатна форма навчання для дітей з окупованих територій України. Тут навчаються 7 учнів з ліцею Горлівки, у якому працювала Світлана Володимирівна. Дякуємо ми нашому директору і за оновлену спортивну залу з роздягальнями, туалетами, душовими. За те, що учні школи повірили в себе, в свої сили та можливості, бо Світлана Володимирівна до кожного з нас ставиться з якимось материнським трепетом. Учні нашого навчального закладу мають змогу реалізувати себе в двох великих проектах: ГО «Закон та ми» та «Шкільне телебачення «Лідер-ТВ».

На прикладі своєї директорки ми зрозуміли, як важливо служити своїй професії, вірити в добро і зберігати у душі почуття патріотизму та любові до своєї країни.

На фото: директор-переселенка Світлана Бережна. Фото з офіційного сайту Новоайдарської гімназії

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх