Стрімка історія літературного життя Луганщини. Нерідко якийсь, на перший погляд, непомітний епізод, через кілька років набуває значення важливої, а то й вікопомної події. Так сталося з приїздом Василя Стуса до міста Сєвєродонецька Луганської області та двома публікаціями віршів у міській газеті із звичною тоді назвою «Комуністичний шлях»

Олексій НЕЖИВИЙ

Уперше про це розповів краєзнавець Сергій Каленюк у книжці «Сєвєродонецьк літературний», що, на правах рукопису (таке визначення самого автора), все ж таки вийшла друком у 2006 році й має значний дослідницький потенціал. Один із її розділів називається «Василь Стус у Сєвєродонецьку».

...На початку 60-х років у Донецьку виникло літературне об’єднання «Обрій», керівником якого став поет Йосип Курлат. Серед тодішніх «обріївців» імена талановитих українських письменників: Василь Стус, Василь Захарченко, Леонід Талалай, Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Гарматюк, Микола Хижняк, Галина Гордасевич.

Звісно, що «Обрій» постійно перебував під увагою багатьох «спрямовуючих і направляючих», а той «контролюючих і караючих» організацій та органів. Все це, врешті-решт, і зумовило переїзд Йосипа Курлата до Сєвєродонецька, де він з весни 1965 року став працювати в міській газеті та керувати літературним об’єднанням, яке згодом дістало назву «Ровесник».

А в січні 1967 року в Сєвєродонецькій міській газеті, не без допомоги того ж Йосипа Курлата, працює поет Володимир Міщенко, якого «з ідейних міркувань» звільнили з роботи у видавництві «Донбас».

Звісно, що Міщенко продовжував спілкуватися із своїм однокурсником Василем Стусом, який на той час був виключений із аспірантури Інституту літератури і вже не мав змоги друкуватися. Однак, у літературній сторінці міської газети від 4 червня 1967 року друкуються вірші Василя Стуса «В розкриллі» та «Минає час моїх дитячих вір».

Тепер ця поезія стала широковідомою.

У першій книзі першого тому творів Василя Стуса (Видавнича спілка «Просвіта», 1994) до цього літературного твору подано ґрунтовні примітки, де друкується також кілька варіантів. Ще вказані джерела тексту та говориться, що вперше його надруковано у виданні «Василь Стус. Зимові дерева» (1970). Отож, думається, варто уточнити час та обставини появи першодруку цього вірша, а його теперішня публікація – це не тільки нове джерело тексту та один із його маловідомих варіантів, який, до речі, теж можна вважати основним, але й важливий епізод творчої біографії самого автора.

А 6 січня 1968 року в Сєвєродонецькій міській газеті була надрукована коротка інформація: «Нещодавно в Сєвєродонецьку побували два молодих українських поети: Василь Стус та Микола Колісник».

Згадує Володимир Міщенко: «Наближався новий 1968 рік. Наприкінці грудня з Донецька зателефонував Василь Стус, який на кілька днів приїхав з Києва до своїх батьків. Я запросив його до себе в гості. Він погодився, однак попередив, що за ним постійно стежать.

Зустрілися на автовокзалі. Міцно потисли один одному руки, обнялися. Василь розповідав про своє життя в столиці, про «шістдесятників», яких цькує і переслідує влада. Згадав, зокрема, про епізод в кінотеатрі «Україна», після якого його відрахували з аспірантури. У пошуках роботи обійшов усіх знайомих. Працював на будівництві метро, кочегаром, науковим співробітником державного історичного архіву, звідки незабаром теж звільнили.

Наше спілкування тривало всього кілька годин, після чого Василь повернувся до батьків» (цитую за книгою С. Каленюка «Сєвєродонецьк літературний»).

Отож, і вирішив Володимир Міщенко своєрідно привітати свого друга із тридцятиліттям: вмістити на сторінках газети хоча б один із його віршів. Ось так і з’явився першодрук літературного твору під назвою «Тиша».

У вже згадуваній першій книзі першого тому творів Василя Стуса подано один із варіантів цього твору під назвою «Спокій». Тут текстологічно виправданим є те, що упорядники взяли за основу текст цього літературного твору із збірки «Зимові дерева» (1970 р.), яку Василь Стус власноруч готував до друку.

Однак не полишає бажання все ж таки сказати, що факт першодруку, хоча і в міській газеті, до уваги поки що не брався. Для самого ж Василя Стуса ці публікації тоді багато важили, адже в Україні його вже не друкували...

В УРСР твори Василя Стуса розпочали публікувати лише із кінця 80-х років. Одним із перших до їхнього дослідження, підготовки до друку долучився син письменника Дмитро Стус. У 2007 році за книжку наукової біографії «Василь Стус: життя як творчість» він відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка.

Тепер Дмитро Стус – генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка в місті Києві. Він часто буває на Луганщині, адже його дружина Тетяна Каплунова родом із села Можняківка Новопсковського району. У жовтні 2015 року Дмитро Стус приїздив на Луганщину, щоб допомогти донести українську культуру до мешканців нашого краю.

За його словами, однією із форм просвітницької роботи на Луганщині стануть пересувні виставки, присвячені творчості видатних українців, широке застосування електронних версій діючих експозицій Національного музею Тараса Шевченка.

В РОЗКРИЛЛІ

Василь Стус

(З циклу віршів про Т.Г.Шевченка)

Сто років, як сконала Січ.

Сибір і соловецькі келії...

І глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

Сто років – ніби вивірянь...

Сторуко прохопились води.

Уже не ріки, вже моря

В твій берег хлюпають, народе мій.

Сто років мучених надій

І сподівань, і вір, і крові

Синів, що за любов тавровані

Сто серць і сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

Із шаровар, з курної хати,

Раби зростають до синів

Своєї України-матері.

Ти вже не згинеш.

Ти двожилава

Земля, рабована віками,

І не скарать тебе, ожилої,

Сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

Ти ще роздерта на шматки,

Ти вже, крута і непокірна,

Ти випросталася для волі

Ти гнівом виросла. Тепер

Не матимеш від нього спокою.

Йому ж рости й рости. Допоки

Не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом

Спадають з неба блискавиці.

Тарасові провісні птиці –

Слова шугають над Дніпром.

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх