Відомо, що світ бачить події очима журналістів. З 2013 року події, які відбуваються в Україні, висвітлює для європейського читача польський журналіст українського походження, науковець, етнограф, політолог, публіцист, військовий кореспондент «Gazeta Wyborcza» Пьотр Андрусечко. Протягом 2014-2015 років репортер постійно перебував на Сході України, їздив до Криму. Наразі він продовжує писати про внутрішньополітичну обстановку в нашій державі. Своїм досвідом, спостереженнями, розумінням ситуації пан Андрусечко поділився і з читачами «Луганщини.ua»

Евеліна БОГДАНОВА

– Чому ви обрали українську тематику?

– Я займався наукою, писав дисертацію про конфлікти та міжнаціональні відносини в Україні після розвалу СРСР. З 1998 року часто їздив сюди, бо стажувався в академії наук. Згодом отримав грант і стипендію і на 2,5 роки залишився в Києві. У 2008-му повернувся до Польщі, але продовжував навідуватися в Україну. Коли почався Майдан, одразу приїхав і залишився там до кінця. Далі був Крим, Донецьк, Слов’янськ, багато інших населених пунктів Сходу. Відтоді я весь час у цій роботі.

– Коли з’явилося розуміння, що події, які відбуваються на Сході, це не громадянський конфлікт чи ще щось, а справжня війна?

– Взагалі ніколи не думав, що це громадянський конфлікт. Звичайно, одразу неможливо було казати, що це війна російсько-українська. Двічі до так званого референдуму я був у Криму. Очевидно було, що «зелені чоловічки» – це російська армія, бо вони були не місцеві. До того ж, обмундирування, техніка – все вказувало на російських військових. Але опосередковано. Тому в західних медіа їх так не називали.

Потім ми вже отримали залізні докази. Попри те, що зазвичай цей контингент їздив на авто без номерів, на одній з українських баз, блокованих «зеленими чоловічками», нам вдалося зробити фото двох вантажівок, на яких номерні знаки чомусь не були зняті. І це були номерні знаки російських військових частин.

– А щодо Донбасу? Кого ви побачили там?

– У квітні 2014-го у Слов’янську трапився цікавий випадок. Ми з колегами-журналістами записували інтерв’ю з командиром бойовиків. Відповідаючи на запитання про те, хто ж вони такі, він відповів: «Ми – армія ополчєнія Крима! Ой, ізвініте... Донбаса». Тоді всі зрозуміли, звідки вони.

05 - Андрусечко 2

Пьотр Андрусечко під час подій на Сході України

Потім я підійшов до найстаршого з них, спитав: «Ви місцеві?». На що отримав відповідь: «Ні, всі ми приїхали з Криму». Були, звичайно, і з інших місць. Наприклад, в угрупуванні Гіркіна був молодий хлопець з Харкова. Але з їхніх розмов було зрозуміло, що всі вони, по-перше, тренувалися в Криму, а по-друге, вони заїхали з території Росії. І це прямі докази, що це не внутрішній конфлікт.

– Ви робили репортажі і з окупованої території Луганської та Донецької областей. Чи змінюються з часом переконання тамтешніх мешканців?

– Російська пропаганда, звичайно, має свій вплив. Це було добре видно у 2014 році. На всі питання люди в різних містах давали однакові штамповані відповіді, взяті з російських ЗМІ, приблизно такого змісту: «До грудня 2013-го ми підтримували Україну. Але коли на Майдані почали знищувати наших хлопців-«беркутівців», ми зрозуміли, що це фашистський переворот».

– А зараз?

– Я вже давно не був на тій стороні, але продовжую спілкуватися з мешканцями окупованих територій. Мені здається, там є різні люди, різні думки. Звичайно, мало хто там буде відверто казати, що він проти окупаційної влади. Але дехто, наприклад, родина з Горлівки, з якою я розмовляв на КПВВ, не приховує, що вони – проукраїнські. Наразі там більшає проукраїнськи налаштованих людей, але поки що вони залишаються меншістю. Бо багато з них виїхали на територію вільної України.

– Ви кажете – «більшає проукраїнськи налаштованих». То є ті, хто змінив за цей час свої погляди?

– Таких багато. Але потрібно розуміти, що якщо хтось наразі і думає вже по-іншому, ніж у 2014-му, визнати, що він був неправий – дуже складно психологічно. Також є велике розчарування у тих, хто очікував, що в Донбасі все відбудеться так, як у Криму. Насправді, це було дуже дивно, бо я пам’ятаю, коли у Слов’янську доводилося зустрічатися з російськими журналістами, вони самі казали, що для них взагалі незрозумілі місцеві уявлення про Росію. Що Росія зовсім не така, це вже не Радянський Союз.

– Цікаво, а як вас, іноземного журналіста, сприймають місцеві мешканці?

– Все залежить від конкретної ситуації. Наприклад, в Маріуполі, коли був перший обстріл району Східний, я добре пам’ятаю не просто обурення присутністю журналістів, а навіть агресію з боку місцевих мешканців. Все тому, що вони були в шоковому стані, адже вперше бачили, як снаряди літають між будинками. Один з місцевих, дещо напідпитку, сказав мені: «Чого ви сюди приїхали? Гроші на нашій біді заробити? Може, тоді і помирати з нами будете?». Але коли містяни побачили, що ми залишилися і були поруч з ними весь час, тоді вже по-іншому нас сприйняли.

Тобто завжди потрібно розуміти, що для людей такі події – дуже сильний шок.

– Ви бачили смерті?

– Так, але спеціально дивитися чи фотографувати не бігав. Це не моє завдання. Мені потрібно словами показати, наскільки страшна війна. А з мертвими ж не побалакаєш, якщо взагалі брутально сказати. До того ж в європейських виданнях не прийнято епатувати мертвим тілом. Я пам’ятаю, в мене були фото з місця падіння малайзійського боїнгу. Звичайно, на світлинах було багато мертвих людських тіл. На фото їх збирали у мішки. І в редакції навіть на світлині, де з мішка виглядали лише половина чобота і пасма волосся, все це замазали.

05 - Андрусечко 3

З журналістами Володимиром Мостовим та Валерієм Івановим в Сєвєродонецьку

Не вважаю за потрібне показувати мертві та скалічені тіла людей, щоб показати, наскільки війна страшна. Вона і без цього страшна.

– А вам страшно буває?

– Звичайно, буває. Я досі не звик і, мабуть, ніколи не звикну до артилерійських пострілів.

Мені навіть менше страшно, коли людина цілиться в мене зі зброї. Адже це людина, і з нею можна почати розмовляти. Страшніше, коли в тебе немає жодного впливу на події.

– Як ви вважаєте, ситуація вирішиться політичним чи військовим шляхом?

– Ми бачимо, що військовим шляхом цю проблему у 2014-му вирішити не вдалося. І можливості України звільнити території військовим наступом, на мій погляд, не дуже змінилися.

– Чому? Ви вважаєте, що армія України ще недостатньо сильна?

– Ні, річ взагалі не в цьому. Згадаємо, що у серпні 2014-го українська сторона вже відбила більшість територій. Я тоді був на Луганщині, під Лисичанськом, де як раз йшли запеклі бої. Але ж в тому і справа, що це не внутрішній конфлікт України. Є зовнішні гравці. На моє переконання, є великий ризик того, що якщо Україна почала б спроби далі відвойовувати власні території, то отримала б потужну військову відповідь з російської сторони. Про це говорять всі військові експерти, і я погоджуюсь з цим. Тому вирішення цього питання лежить лише у політичній площині.

– Чи згодні ви з думкою, що територія України сьогодні – це поле битви двох протилежних світів?

– Звичайно, Україна задіяна у великих геополітичних процесах. Але не одна Україна. Є ще Сирія, питання по Ірану і багато інших точок на земній кулі.

– Все тому, що Україна обрала західний шлях розвитку?

– Так, проблема в тому, що Росія вважає Україну власною територією впливу. Подібна проблема була і з Польщею. Коли Польща, Чехія й Угорщина вступали в НАТО, була дуже різка реакція РФ, бо вони мали побоювання, що на територіях цих країн одразу будуть розміщені бази альянсу. Але насправді американський контингент з’явився в Польщі лише після початку відомих подій в Криму та на Сході України.

– Чи довго ще триватиме цей конфлікт?

– А це найскладніше питання. Є приклади того, що відбувається з Абхазією, Осетією, Придністров’ям. І вони не дуже оптимістичні. На мій погляд, на жаль, це ще надовго. Але наскільки, насправді ніхто не знає.

На головному фото: Пьотр Андрусечко під час подій на Сході України

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх