28 червня 2018 року в бою у районі населеного пункту Південний (поблизу Горлівки) від кулі ворожого снайпера загинув наш земляк – мешканець Сєвєродонецька – Валерій Шишак. В пам'ять про захисника України, з яким вона особисто була знайома, відома волонтерка Діана Макарова написала чуттєву розповідь, якою ми вирішили поділитися на сторінках газети (публікується зі скороченнями)

Facebook Diana Makarova

Чомусь завжди тривожно було їхати цією дорогою – однією з найбезпечніших доріг. І знала, що фронт далеко, а тривожно було – і все.

Спочатку обабіч дороги тягнулись ліси, там темні хутори, що починаються від дороги і повзуть до гущі лісу, потім нечищена посадка. І скрізь по цій лінії страшенно поганою завжди була дорога.

Ні, якщо бути чесними, то бачили ми дороги й гірші. І посадки густіші. Та й ліси непролазніші. Але чомусь саме на цій дорозі було мені тривожно аж край. Може, тому що розуміла – повертатись знову поночі. Цією ж дорогою, між іншим.

Коли б ти не виїхав з Сєвєра на Станицю, нехай хоч рано-вранці – повертатись завжди поночі. Така біда у волонтера.

Тривога починалась нескоро після Щастя, чомусь навіть не на Артема та Нижньотеплому, що поруч з лінією, а вже далі, після Теплого, коли дорога йде обходом і фронт лишається десь за лісами. Ну і чого тобі тут боятись? А от чогось боялась.

Тому завжди зітхала з полегшенням, побачивши слабке світло ліхтарика попереду. І видихала: «Фффффу... Плотіна».

Ну і назад так само, лиш трішечки страшніше, бо поночі, як і пророкувала. Тут знову непролазна посадка вздовж ракади, ямищі на дорозі (от колись влупили ми там колесо, мусіли стояти, чекати на підмогу), тряский страх – і знову чекати на жадане світло ліхтарика, і видих: «Ффффууу, Плотіна...».

Блокпост «Плотіна» був таким собі острівцем серед безлюддя драної цієї дороги. То зараз там курсують автобуси, що везуть пенсіонерів. А тоді ще зазвичай було безлюдно, безмашинно.

Тож посміхались назустріч постовим, аж вони спочатку червоніли від непоняток. Адже екіпажі дівочі. І дівочі посмішки дарувались батальйонним хлопцям так, неначе перед блокпостом зупинилась карета, а в ній принцеси, перед якими поставали, випливши з туманної ночі (і чому по дорозі до тієї Станиці завжди такі туманні ночі?), сам сер Галахад і сер Ланселот – вартові дороги. Випливали, самою появою своєю розганяючи драконів – одвічних ворогів принцес.

Сери трохи соромились і, червоніючи, питали:

– Хто такі, куди й звідки?

– Волонтеееери... Зі Щастя на Станиииииицю... – співали у відповідь дівчата.

І далі вже як вийде.

А одного разу вийшло недобре. Бо назустріч екіпажу вийшов сам Король Артур, головний вартовий дороги, старший блокпосту, чия вікова категорія сама по собі вже була міцною бронею від дівочих посмішок.

Сер Артур ворухнув густими бровами і, не повіривши у волонтерство, вирішив перевірити посаг, який везли принцеси. І першою ж коробкою виявилась коробка, повна медикаментів.

– Ніззя, – суворо виніс вердикт сер король. – Там може бути що завгодно, потрібна декларація і чеки, і вообщє.

«Ах так? Ах, он ви як, сере Артуре?», – подумала я і виплила з машини. Бо принцеси, знаєте, принцесами, але бувають ситуації, де владу до своїх рук прибирають королеви і правильно, знаєте, роблять.

Один дзвінок. І сер Артур слухав у трубку крик командира зі Станиці:

– Ти шо, Казімірович, це ж наші волонтери!

Цього мені виявилось мало, я вирішила добити упертого сера і набрала ще один телефонний номер:

– Ти що, Казімірович, це ж НАШІ волонтери! – кричав йому боєць його ж батальйону.

Всім стало незручно. Сер Галахад і сер Ланселот теж одразу згадали посмішки принцес і сказали:

– Казімірович, ви ето самоє. Це ж наші, це хороші волонтери.

Король Артур хмурив кущуваті брови, здавалось, що навіть бровам його незручно перед нами.

– Приказ. Я ж ето... Надо ж перевірить, – бурчав він, і далі щось підбуркував про нехороших людей, які пруть нашому воїнству нехороші медикаменти.

Підбуркував, доки сідали до карет... перепрошую, до автомобіля принцеси і впливала туди ж, проконтролювавши свій дівич-вечір, короле... перепрошую, командир екіпажу, тобто я.

А вже коли трюхикали ми тією дорогою назад, звичайно ж поночі – сам головний вартовий дороги, сер Король Артур вийшов, щоб посвітити нам ліхтариком і, розгледівши машину та нас, махнув рукою, ховаючи посмішку.

– А, це наші хороші волонтери? – буркнув він.

Потім мені сказали, що він чекав, як ми поїдемо назад – мабуть, щоб посміхнутись, бо дуже вже незручно було вартовому дороги, що не розгледів своє принцесове воїнство.

З тих пір ми й подружились.

Ну, та яка там дружба? Час від часу зустрітись на незмінній «Плотині» з незмінним Казіміровичем:

– Казімірович, оцю коробку передайте Сашку, як вийде на зміну.

– Добре, передамо.

– А де Казімірович? Ми йому генератор привезли.

– А он, чекає на вас біля посадки.

– Казімірович, ледве до «Плотіни» дотягли. Скінчилось паливо, так непродумали маршрут. Ми б чи купили, чи що, але де?

– Так ми наллємо.

– Та ні, давайте вже ми купимо, знати б де.

– А ось хлопці проведуть на «Плотіну». Самі не їдьте, там треба знати, до якого двору. І вобщє самі туди не їдьте.

От і вся дружба.

Дорожня, швидка, як кивок від машиніста паровозу симпатичній дівчині на переїзді. Паровоз йде кожного дня, і кожного дня виходить дівчина, вказуючи згорнутим в трубочку прапорцем, що шлях чистий, можеш їхати.

Паровоз гуднув, дівчина махнула рукою – така ось дружба.

Тільки тут навпаки, машиніст стояв зі згорнутим прапорцем, а дівчата їхали повз нього.

Мені страшенно подобався головний вартовий моєї тривожної дороги, Казімірович. Бо там, де він був – завжди був порядок. Була певна чесність слова й дії. І не питайте, звідки я це знала, якщо майже не спілкувалась з ним. З помаху отих широких брів та вузькогубої посмішки я знала, з того, як називають його по-батькові, навіть не згадуючи позивного.

А потім Казімірович зник з «Плотіни». І трохи по-сирітському виглядали чергові сер Галахад та сер Ланселот, виходячи нам назустріч. Чи я вже це собі придумала? Але отого спокою, що з появою Казіміровича змінював мій тривожний страх, я вже не мала. Бо звідки ж взятись спокою, якщо вартовий дороги покинув цю дорогу?

Я все хотіла запитати, де він. Чи пішов на дембель – був вже немолодим. Адже і королі Артури йдуть іноді на пенсію.

І все забувала спитати. ... Три дні я згадувала, хто це. Позивний «Поляк», Валерій

Казімірович Шишак, загинув від кулі снайпера. Я знала новину. «Та хто ж це?», – згадувала я й не могла згадати. – «Ну, де на своїх дорогах я зустрічала оце дивне польське – Казімірович?».

Мабуть, мене можна пробачити.

Мабуть, у мене вже надто багато доріг за плечима, кілометрів цієї війни, блокпостів та лицарів, що виринають з темряви і світять, легко махаючи ліхтариком.

Я не поспішала. Знала, що все одно згадаю. І я згадала сьогодні, побачивши портрет. Ну звичайно, як я могла б забути ті брови і ящіркову посмішку?

Я подзвонила військовому, що кричав тоді у трубку: «Ти що, Казімірович, то ж наші волонтери!».

Я подзвонила, навіть не глянувши на годинника. Він прокинувся і перелякався – мабуть, він уявив собі, що ми вже десь застрягли на «Плотіні», що треба летіти, рятувати нас...

– Правда, що Казімірович загинув? – спитала я.

– Так, правда. – відповів він. Ми помовчали.

– Ви так мене злякали. Я вже думав, у вас щось сталось. – сказав він.

– Вибач, я щойно побачила портрет і згадала його. Я не дивилась на годинник, вибач, – казала я.

– Він перейшов до двадцять четвертої. Три дні тому його вбито. Снайпер. В голову. – сказав він.

– Три дні я намагалась згадати, і ось згадала. – сказала я.

– Я зателефоную вам завтра. – сказав він, і це було так, неначе він простяг мені долоню і потиснув мою.

– Ми тебе любимо. – сказала я, і це було так, неначе я сказала «Я пам’ятаю вас усіх, я вас люблю, мої вартові дороги».

... У мене нема горя. Ми були не такими друзями, щоб я сиділа зараз і плакала – а я ж не плакала навіть коли гинули мої найкращі друзі.

Ще в мене немає горя, бо я не вірю. Бувають смерті, у які повірити неможливо. Я чомусь певна, що доки є дорога – не може загинути її головний вартовий. Я навіть бачу вже той вечір, коли в тумані (і чому на тій дорозі завжди такий туман?) ми під’їдемо до блокпосту «Плотіна», забачимо ліхтарик, і нам назустріч вийде сер Король Артур, насупить широкі брови, а потім посміхнеться вузькогубою посмішкою і скаже:

– А, це наші волонтери... А я скажу:

– Привіт, Казімірович...

Один з тисяч, кого зустріла я на своїх фронтових дорогах. Сер Артур, Вартовий Дороги.

57-річний командир взводу Валерій Казімірович Шишак на війні отримав позивний «Поляк».

Ветеран війни в Афганістані. Напередодні збройного конфлікту чоловік вийшов на пенсію, однак з перших днів АТО став до лав Збройних сил України, щоб захищати рідний Донбас. Спочатку служив у добровольчому батальйоні МВС «Луганськ-1», а з 2016 року – у 24-й ОМБр ім. Короля Данила.

Жив Валерій Казімірович у місті Сєвєродонецьк. У нього залишилися дружина, дорослі син і дочка.

В одному бою з Валерієм Шишаком також загинув 22-річний Андрій Волос із села Омельне Волинської області.

Вічна слава Героям!

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх