Збираючись на Волинь, накреслив собі програму-мінімум: окрім Луцька (що логічно), відвідати Володимир і Берестечко – містечко козацької слави і козацької ж туги. Була ще думка майнути на Шацькі озера, але цей пункт програми довелось викреслити як утопічний. Від Луцька надто далеко, за день не обернешся. Просто ж приїхати, намочити ноги в Свитязі і відразу ж забиратись геть – це вже занадто. Навіть для такого авантюриста, як автор цих рядків

Олексій РОЗУМНИЙ

СТАРИЙ ДРУЖЕ

План почав валитися, щойно я прибув на місце і ознайомився з тамтешньою топографією. Володимир так і залишився в межах прямої досяжності, а з Берестечком виявилось все не так просто. Саме містечко розташоване в межах Волинської області, і дістатись туди громадським транспортом не є проблемою. Проблема в тому, що знаменита битва 1651 року відбулась ПІД Берестечком, а не безпосередньо на його околицях. Насправді основні події битви відбувались в межах нинішньої Рівненської області. Історично земля входить до тієї ж Волині, але пояснити це місцевим транспортникам не здавалось реальним. Їхати ж до заштатного містечка (навіть не райцентру), а потім пішки тинятись навколо в пошуках історичного поля...

Коротко кажучи, цю поїздку я відклав і заходився вивчати історичні пам’ятки Луцька та Володимира. Про Луцьк я вже трохи розповідав; про Володимир – може, колись зберусь. А тут я просто зобов’язаний висловити щиру подяку давньому своєму приятелю. Який прийшов на допомогу просто як у кіно – практично в останню мить (в передостанній день перед від’їздом на малу батьківщину).

З Валерієм Мусійчуком ми познайомились ще в середині 80-х, коли працювали поруч на «Луганськтепловозі». В Донбасі він опинився після т. зв. розподілу по закінченні Київського політехнічного, а років за десять повернувся на свою малу батьківщину в Луцьк.

Ми зустрілись у перший же день мого візиту – і тоді ж я дізнався від нього сумну правду: музей Берестецької битви знаходиться в селі Пляшева Радивилівського району Рівненської області. Довелось зосередитись на вивченні інших пам’яток, на які так багата Волинська область. І коли я вже почав потроху збирати, як то кажуть, валізи – телефон мій видав 79-ту рапсодію Брамса.

– Ти ще бажаєш прокотитись до Пляшевої? – спитала мене «труба» голосом Мусійчука.

– Авжеж! – загорлав я.

– Ну то збирайся. Зараз під’їду.

МОНУМЕНТ

За півгодини ми вже вирвались за межі обласного центру. Я крутив головою майже на всі 360 градусів, намагаючись хоч так познайомитися зі «справжньою» Волинню. У Володимир я вже з’їздив, але по міжнародній трасі, якою до нас суне вся Північна Європа (або малою мірою, вся північна частина Польщі); там область повернулась до подорожніх своєю парадною частиною. А цією дорогою їздять луцькі дачники, мешканці навколишніх сіл, молоді люди на Хренниківське водосховище по вихідних днях...

У моїй уяві Волинь була чи не суцільним лісом. Однак тут, у південній половині краю, лісів не більше, ніж на Луганщині. От дороги тут явно кращі. Хоча... Коли ми перетнули адміністративну межу і в’їхали на Рівненщину, сідниці раз по разу почали згадувати про дороги рідного краю. Ну, може, не так вже й часто...

11 - Берестечко 1

Пам’ятник героям битви 1651 року

Автівка зупинилась на широкій площі. Навпроти за не надто високими стінами огорожі височіли витончені бані собору (потім, підійшовши ближче, довідався, що називається він Георгіївською церквою); хвіртка в решітчастих воротах головної брами запрошувала відвідати Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могилах. Але Валерій повів мене у протилежний бік. Там, в оточенні ялин, стояли плечем до плеча три велети-запорожці із оголеними до бою шаблями. Обійшовши пам’ятник, побачили, що позаду тулиться до козаків босоногий хлопчик років, може, десяти.

Якщо трапиться нагода, спитаю в автора монументу, що на полі чи не наймасовішої битви XVII століття в Європі робить дитина. Тепер можу тільки сказати, що в жодному описі меморіального комплексу згадки про малого не зустрів. Може, читав неуважно?

ТИША, НАТЯГНУТА В СТРУНУ

Не знаю, чи є сенс мені розповідати про перипетії тої битви, якщо сьогодні кожен бажаючий знайде всі її подробиці в інтернеті. Гадаю, варто лишень зазначити: поле битви 11 липня 1651 року залишилось за поляками. От тільки шляхта чомусь не погнала козаків хоча б до Чигирина, а залишила Хмельницькому можливість готуватись до нових перемог над ляхами. Пани повернули коней додому; його милість король Ян Казимир теж не наважився залишатись на Волині, а поїхав назад до Варшави. До ганебної капітуляції перед московитами в Переяславі залишалось ще три роки.

Не підтверджуються і бойові втрати українського війська. Поляки називали цифру 30 тисяч, однак пізніші археологічні дослідження її спростовують. Ну не знайшли археологи такої кількості черепів на полі між річками Стир і Пляшівка. Хоча їх дійсно багато, і більша частина зберігається в підземеллі Свято-Георгіївської церкви.

Ми приїхали до заповідника в такий час, коли там, окрім нас, не було жодного відвідувача. Я, коли подивився на церкву, подумав, що це якийсь новоділ – надто модерно виглядали її обриси. Помилився я зовсім трохи – на якусь сотню років. Церква дійсно побудована в стилі модерн, який був дуже модним на початку минулого століття. Точніше, в 1914 році. Усе це ми прочитали на табличках, пригвинчених до стін церкви та решти будівель. Але всі вони були замкнені. Ми почвалали до музею. Музейники не опирались.

Отримавши платню за квитки, одна з жіночок повела нас до Михайлівської церкви – пам’ятки архітектури саме часів Берестецької битви (її в 1912-му перенесли сюди з сусіднього села Острів). Перед входом на мідному щиті прочитали вірш:

«Підземний вхід в холодній сірій млості

Веде у ту гробницю кам’яну,

Де наших предків черепи і кості

І натягалась тиша у струну...»

Автор – Ярослав Мичуда, працівник музею у першій половині 70-х. Дисидент...

Підземний хід веде недалеко – до підземелля Георгіївської церкви. Унікальність її полягає в тому, що в ній – три престоли, які розташовані один над одним. В нижньому ярусі будівлі церкви розміщений саркофаг із кістками козаків. До речі, на цей саркофаг можна подивитись із поверхні землі через заґратований засклений колодязь. Сонце відбивалось від скляної поверхні, роздивитись щось було важко. Зате перший престол воно освітлювало належним чином...

До Луцька ми повертались іншим шляхом – через Берестечко, через райцентр Горохів, а далі – трасою Львів – Луцьк. Дорога – скатертиною. У нас таких немає.

На головному фото: Михайлівська церква – пам’ятка архітектури часів Берестецької битви

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх