На театральному фестивалі «СвітОгляд» Львівський театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» представив виставу «Гамлет». Переклад трагедії Шекспіра виконав український письменник Юрій Андрухович. А постановку «нерадикальної, детальної, майже класичної вистави», де «потрійна гра між ляльками, людьми та шекспірівськими архетипами» зробив режисер та директор театру Олексій Кравчук. Саме той, хто намагався ще до війни прищепити Луганську смак до українськості. Йому й зараз воно болить. Про це – наша розмова

Анна ЧЕРКАШИНА

– Ви ставили «Гамлета» ще у Луганську...

– Але це зовсім інша вистава! Тоді основна ідея була, що правда без любові вбиває людину. Зараз ми її робили про маніпуляцію людьми. Тобто коли людиною починають маніпулювати такі речі, як влада, гроші, секс, – вона перетворюється на ляльку. І невідомо, хто керує: чи то ти лялькою, чи вона – тобою...

До речі, Юрій Андрухович бачив і луганську виставу, і оцю.

– Чи згадуєте ви життя у Луганську?

– Працювати у Луганську я почав з 2012. Постановки були й раніше: з 2008 року. В українському театрі я робив тоді «Шість персонажів у пошуках автора» Луїджі Піранделло. Другою стала постановка «Гамлета» у перекладі Юрія Андруховича. У російському театрі ставив «Смерть Тарелкина» (Олександра Сухово-Кобиліна), «Маскарад» (Михайла Лермонтова). Остання вистава вийшла восени 2014 року – за п’єсою Павла Ар’є «Кольори». І то була така особлива подія. Доходило аж до сліз, коли головна героїня (на жаль, ця актриса там зараз залишилась) виходила, і фінальна фраза її була «Я – Марія, і моя земля Україна!».

Ми стояли за кулісами і плакали, бо у липні були бомбардування, ми жили у підвалі російського театру, але тоді всі чекали, що буквально днями місто звільнять. Згодом, уже у 2015 році, у Львові я зустріну людей, які воювали в «Айдарі». Вони скажуть, що вже були-таки на околицях Луганська, але їм сказали відходити назад.

– Ви були й головним режисером академічного театру ляльок.

– Так, і ми з Олексієм Хорошко (сценограф, луганчанин, але вже багато років живе у Львові) у березні 2014 року випустили «Сон» Тараса Шевченка. Вистава вийшла доволі сміливою, тож друзі навіть охороняли театр, бо попереджали, що можуть бути провокації.

– А що вас так причарувало у Луганську, що й контракт заключили?

– Це така дивна історія. Я працював директором Львівського академічного театру Леся Курбаса. Та дзвонить мені з Донецька Марк Бровун. Колись у нас з ним була зустріч, я тоді був максималістом: казав, що треба будь-що-будь зробити український театр у Донецьку!

Але ж пройшло дуже багато часу. І от у 2012 році він мені телефонує і каже, приїдь до Донецька, ти мені потрібен. Я прилітаю, сідаємо з ним за стіл. Була і його донька. Він відкриває документи – на той час його театр імені Артема заробляв по 15 мільйонів гривень на рік.

Але він мені показує і медичні документи, свої. Каже: «Я скоро помру. Але вважаю, що театр має бути, в першу чергу, українським, по-друге, не має стільки заробляти, бо це – «фабрика». Мовляв, нам треба хороших режисерів і хорошу драматургію. І ти мені мусиш у цьому допомогти».

Я приймаю рішення залишитись у Донецьку. Далі Марк Бровун оголошує нову стратегію театру, а невдовзі помирає. І його донька каже: «Ми не будемо міняти шлях». Тобто залишається «фабрика». Але це не для мене. І ми розсталися...

42959643_466759480493224_6181330212442079232_n

Фрагменти з лялькової постановки «Гамлету»

На той час у мене якраз була постановка у Луганському театрі ляльок «Синій птах» за Метерлінком. Ми почали співпрацювати з театром, і мені дуже сподобалося. Тому що люди дуже позитивні, дуже відкриті – східняки. Ми зробили і «Синій птах», і одразу для самих маленьких – казочку «Руда компанія», і приступили до «Сну» Шевченка. І він став основою позиції! Бо всі, хто брав участь у «Сні», вони потім виїхали з Луганська, коли почався оцей «руський мир».

– А як складалося у вас?

– Повернувся безробітним. Влад Троїцький (засновник першого в Україні незалежного театру «Дах», – ред.) запропонував проект «Антігона». Потім, уже у Львові, мені запропонували постановку у театрі Лесі Українки – ми зробили «Бабу Прісю» Павла Ар’є. Дуже хороша вистава, вона й досі іде. А далі мені запропонували піти на конкурс як директору, художньому керівнику театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки». Я погодився, і ми вже четвертий рік працюємо.

– Що ляльки у вас мають вміти?

– З нами співпрацюють різні художники, бо у нас в театрі є свої майстерні.

Ляльок, яких ви бачите зараз, робила Оксана Россол і Олександр Сергієнко.

Загалом, період дуже складний, коли треба знайти характер ляльки, подумати, що вона може робити, яка то лялька має бути: тростьова, маріонеточна, чи, може, планшетна?

У цій виставі працюють «мапетівські», але є й тростьові.

У драматичному театрі, як правило, актор керується емоцією, тобто добре, щоб ця емоція була думкою підкріплена, а тут, коли існує лялька, це дуже чітка форма, і форма має нести в собі певний код, щоб можна було потім розшифрувати цю сцену.

– А нащо такий експеримент, коли Гамлета грає жінка?

– По-перше, це Надія Крат. Вона якби й саме пише п’єсу. Вона з тих людей, які вміють мислити. Тут не гендерні питання. А загалом, у Гамлеті є щось жіноче. Дуже багато актрис також виконували Гамлета. Це і Сара Бернар, і Алла Демідова.

42982621_287995688481958_618546191944122368_n

Фрагменти з лялькової постановки «Гамлету»

– Загалом, у вас дуже сильний акторський склад...

– Так. Василь Сидорко, який виконує одразу декілька ролей (Лаерта веде, одночасно веде Розенкранца та Гільденстерна – дві ляльки, і він же – за Гробаря). Людмила Зборовська, актриса, яка грає Гертруду, і вона же грає Другого Гробаря. Людмила – вона така родзинка нашого театру, бо займається співом, дуже часто їздить в експедиції. І саме коли їхали сюди, каже, виповнюється рівно 10 років, як я була по Луганській області, по Айдару в експедиції: їздила, збирала народні, фольклорні пісні.

Потім ми все це використовуємо у виставах...

– Як сприйняли запрошення на луганський фестиваль «СвітОгляд»?

– Не вагався ані хвилини, чи їхати. Перше враження по Луганську, яке я пам’ятаю... Був такий потяг, ходив за номером 113 «Львів-Луганськ». Він приходив о 4.30 вранці, влітку. І це краса, коли потяг під’їжджає до Луганська – степ, і сонце встає. Це в мені досі лишилося.

І зараз ми в готелі живемо на п’ятому поверсі, я дивлюся на цей степ. І це неймовірно. Це характер тутешніх людей, це широта цих людей.

– Але чи не спричинила ситуація із культурою в Луганську те, що сталося?

– Безумовно. Це було пов’язано із культурним простором. Підхід був доволі формальний, і, відповідно, культурний прошарок був невеликий. Бо, наприклад, студентство, з яким ми в Луганську спілкувалися, прекрасно співало українських пісень, знало про Мар’яну Садовську, приїздили до нас, до Львова. Тобто рух був добрий...

А, власне, така собі номенклатурна частина у театрах працювала за доволі старою, радянською, системою, яка нібито просто перефарбувалася у жовто-блакитну. І вона не давала можливості ні новим молодим режисерам, ні новим драматургам рух дати, щоби молодь пішла в театр.

І от якби цей рух відбувався творчо, навряд чи таке, що сталося у 2014, могло бути. Теж саме в економіці.

– А ви б хотіли, щоб на вашу виставу зараз приїхали люди з окупованого Луганська?

– Безумовно. Я взагалі думаю, що в Сєвєродонецька в цьому випадку особлива місія.

По-перше, величезний респект очільнику області, що театр відбудували. Це просто перлина!

І, як на мене, тут треба зараз настільки вкладати саме в культуру, щоб ті люди, які буквально за сто кілометрів звідси, бачили, що тут відбувається. Тоді їхні серця, їхні душі розкриються назустріч. Вони самі скажуть: та ми хочемо теж отак жити!

– Якби була можливість звернутися до луганчан, що їм би сказали?

– Робіть все, що від вас залежить, щоби Україна повернулася у свої кордони. Обов’язково робіть, бо це дуже важливо. Адже вернеться вона не тільки через військові речі, а й через людські серця. Тільки так.

На головному фото: Олексій Кравчук перед виступом театру естрадних мініатюр у Сєвєродонецьку

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх