Щороку 14 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, українці відзначають День Українського козацтва. Окрім цього, ми відзначаємо нове свято для України, але історично традиційне – День захисника України. За час неоголошеної війни з Росією, захищаючи територіальну цілісність нашої держави, загинули тисячі кращих синів України, поклавши на вівтар миру та спокою найцінніше. Є нагода віддати шану тим, кого вже немає поруч з нами

Державний архів Луганської області

Одним з тих, хто став на захист та віддав своє життя за Батьківщину, був Ключка Віталій Володимирович, головний сержант взводу, боєць добровольчого батальйону ЗСУ «Донбас Україна», розвідник, кавалер ордену «За мужність» ІІІ ступеню та відзнаки Президента «За військову доблесть» посмертно.

Записано зі спогадів батька Віталія – Володимира Ключки:

«Мій старший син народився 3 листопада 1976 року, навчався в Тошківській середній школі, після закінчення якої пішов працювати на шахту «Тошківська» учнем електрослюсаря. Звідти був призваний у Національну гвардію, де прослужив 1,5 роки на посаді гранатометника, кулеметника, спеціаліста зі стрілецької зброї, був заступником командира взводу. Отримав військове звання сержанта. Після демобілізації повернувся додому в смт Тошківка і знову пішов працювати на шахту. У ті буремні 90-ті заробітну плату на шахті майже не платили, тому він перевівся у Тошківську пожежну частину МНС України та працював на посаді пожежника. Людиною він був надзвичайно хороброю та відчайдушною, через що отримав травму на виробництві і був комісований за станом здоров'я, отримав групу інвалідності. Знову пішов працювати на шахту «Тошківська» – роздавальником вибухових матеріалів. У 2009 році оженився, у 2011 році народився син Ярослав. Мав власну квартиру. Здавалося б, живи та радуйся, тим паче, що основна робота дозволяла підробіток в якості проведення ремонтних робіт – в нього була ясна голова та «золоті руки».

Настав 2014 рік, на нашу землю прийшла війна. Селище Тошківка недовго було в окупації, але його 6 разів обстрілювали з мінометів, «Градів», навіть з «Ураганів». Звільнення селища українськими військами відбулося 26-27 липня 2014 року.

В 2015 році син був призваний до лав ЗСУ. Адже українська армія конче потребувала спеціалістів його класу. Після закінчення навчання в учбовій частині, був направлений в добровольчий батальйон ЗСУ «Донбас Україна». Воював спочатку в с. Кримському Луганської області, а потім, після ротації та відпочинку, в смт Мар’їнка Донецької області.

25 серпня 2016 року о 7.15 ранку загинув в бою від ворожого снаряду. Похований на кладовищі смт Тошківка-1 Попаснянського pайону Луганської області.

Я його завжди буду пам’ятати люблячим сином та батьком, гарним сім’янином. Він був доброю, щедрою, люблячою людиною до рідних та друзів, нещадним до ворогів. Не терпів брехні та несправедливості. Завжди був душею компанії, природженим лідером. Мав ясний розум та працьовиті «золоті руки». Його «євроремонти» до цього часу пам’ятають міста Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Гірське, селища Тошківка, Нижнє, Світличне. Черга на його послуги була розписана на місяці наперед.

Бойові друзі-побратими, які привезли його до Тошківки, розповідали, що Віталій був душею батальйону, до нього зверталися всі бійці з різноманітними питаннями і він усім допомагав. Навіть командир батальйону «Філін», який воює з початку війни, звільняв Лисичанськ, пройшов Іловайський котел, бачив сотні смертей, побачивши Віталія мертвим, не витримав – заплакав: «Воістину, світла була людина. Вічна йому слава і пам'ять в серцях і душах наших!».

Ще одним мужнім воїном, який поклав своє життя за наше майбутнє, був Зінченко Богдан Олександрович, рядовий, наводчик 72-ї бронетанкової бригади. Народився 07.10.1977 в смт Білолуцьк Новопсковського району Луганської області. Згодом з мамою переїхали до м. Старобільськ. Був єдиним сином, якого мама виховувала сама.

678235

Богдан Зінченко з мамою

Записано зі спогадів матері Богдана Зінченко:

«Після 9 класів поступив до професійно-технічного училища де отримав спеціальності електрика та водія. По закінченню училища пішов працювати до проектного бюро. 18 грудня 1995 року був призваний до лав української армії на строкову службу, яку проходив у місті Нікополь, був водієм.

Після демобілізації повернувся додому в м. Старобільськ. Працював, мав «золоті руки» і був помічником для мами, ремонтував будинок. У 2000 році оженився. Придбав власний будинок у селі Шульгинка Старобільського району. Працював на птахофабриці в Новоайдарському районі та будував плани на майбутнє. Людиною він був дуже позитивною, доброю і душею компанії, дуже гарно грав на гітарі».

29 січня 2015 року Богдан отримав мобілізаційну повістку та був призваний до лав української армії. Сказав, що піде захищати свою землю і не буде ховатися від труднощів. Після закінчення навчання в учбовій частині 06.03.2015 був направлений до смт Волновахи Донецької області, де і проходив службу наводчиком 72-ї бронетанкової бригади.

Життя бійця обірвалося 14.06.2015. Він помер у Волноваській центральній районній лікарні. Бойові друзі, які привезли труну з його тілом розповідали, що Богдан був гарним товаришем та всім допомагав, а ще казали, що на пам’ятнику йому необхідно намалювати гітару, яка в руках Богдана підіймала дух бійцям. Похований Зінченко Богдан Олександрович на кладовищі села Чмирівка Старобільського району Луганської області.

Коли на долю нашої країни випало випробування війною, ці воїни не залишились осторонь, а покинувши свої домівки, стали на захист незалежності України. Всі вони кохали, мріяли та сподівались, але війна все вирішила за них. Їхня втрата, горе не тільки батьків, а і цілого народу. Кожний загиблий воїн – це особиста трагедія України.

У боях за мирне небо над нашим краєм віддали своє життя 119 захисників. В той же час ми повинні пам’ятати мужність, сміливість, залізну стійкість всіх тих, хто продовжує ціною свого життя боронити нашу землю. Нині суверенітет України захищають 7150 мужніх воїнів Луганщини, з яких близько 1100 жінок.

На головному фото: Віталій Ключка

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх