Літо 2020 року стало для дитячого профільного Табору бойових мистецтв «Тигреня» Школи гун-фу «Дракон і Тигр» 30-м оздоровчим сезоном і 18-м похідним. І кожного разу «Тигреня» було на рівні. Підтвердження тому – Почесна грамота Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді за оздоровлення дітей 2004 року, Диплом Міністерства у справах сім’ї, молоді і спорту за перемогу у конкурсі-огляді дитячих оздоровчих закладів України «Літо - 2005» та Почесна грамота Федерації профспілок України директору табору – наставнику Школи гун-фу «Дракон і Тигр» – Андрію Юрійовичу Сербіну у номінації «Професія – життя» за підсумками оздоровчої кампанії 2010 року.

А ще «Тигреня» кожного року неповторне. Цього літа через карантинні обмеження до проєкту табору залучені трішечки більше двадцяти чоловік, і працював він як навчально-тренувальні збори і похід одночасно. «Тигреня» повернулося на річку Борову – на те місце, з якого й починався похідний формат тренувань сєвєродонецьких гунфуїстів.

Лариса Гордєй

Спортивну базу створювали Наставник і гурт ентузіастів-«тигробудівників». А потім частина хлопців приїздила вдень на тренування, а до десяти спортсменів залишалися у лісі до п’яти діб: ночували по двоє в наметах на трьох. Необхідне роз’єднання у півтора метри продовжувалося й на рівні їдальні на 16 осіб, її тут гордо іменують кафе «У Наставника»: за кожним столиком по двоє, і дивляться у різні боки. Все – під логіку карантину.

Важко повірити, що ще кілька місяців тому тут були непролазні хащі. А зараз в кафе насипна долівка, стіл для роздачі готової їжі, місця для казанів, силіконовою плівкою обтягнений кожен столик. Все обов’язково обробляється дезактином. Маскувальна сітка поглинає до 70% променів, система вентиляції продумана так, що у місці прийому їжі й опівдні прохолодно.

А поряд – буквально за десять метрів – зібране все сонце: сушарка. Тут навіть у дощ можна залишати інвентар і випраний одяг.

Проте у місцях відпочинку та ігор знову прохолода – від річки і зарості тягне свіжим повітрям.

З огляду на спеку у таборі доволі води. Вона тут трьох видів: у річці; привозна з водопроводу Сєвєродонецька (використовується для приготування їжі, миття рук і особистого посуду дітей, для чистки зубів); питна – фірми «Льодникова» (з сертифікатом якості). Дитина приїздить із своєю пляшкою, допиває з неї воду і наповнює пляшку тут. Всі пляшки підписуються і знаходяться за бажанням дитини у її наметі або у «холодильнику» в річці, там прямо у воді обладнані пірамідки, до яких підвішуються у тарі їжа та вода для охолодження. Більш, ніж раціонально.

Чистота і порядок всюди: у наметі для продовольства, у місцях приготування їжі та відпочинку, у вмивальнику, туалеті (із попелом), у ямі для сміття. Дрова прикриті від дощу. На спеціальному стенді в індивідуальних пакетах вижарюється під сонцем чисто вимитий посуд – кожного «тигреняти» окремо. Приймає його заступник начальника табору з чистоти (є й така «посада» у «тигренят»!).

Втім, так було завжди. І розклад дня «тигренят» залишився незмінним.

О сьомій ранку – перехід річки вбрід (дном проведено спеціальну лінію, де глибина всюди однакова: по коліно) та крос (три круги по півтора кілометри). Потім купання, сніданок, вільний час, дзвінок додому. Другий сніданок і тренування – технічне заняття з спортивним спорядженням. Після нього – вільний час. Десь о першій годині – обід. З двох до чотирьох – тихий час. Після нього – чай і друге тренування: мішок, турнік, брусся, скакалки, мотузки, еспандери різноманітні; у кожного етапу – своє функціональне призначення, на кожному з етапів розвиваються певні якості. Про старанність хлопців свідчить трава: місцями вона витерта вщент.

Далі полуденок. Хлопці, які живуть у місті, від’їжджають. У решти вільний час – можна пограти у шашки чи шахи, «Монополію», «Уно», погойдатися у гамаку чи порибалити.

Місце для риболовлі обладнали вперше – на прохання дітей. Тут річка завертає і глибина близько трьох метрів. Багато гілля та корчів – від греблі бобра, а сам він у повінь, коли затопило нору, пішов по річці угору. Прибережне дерево, хоча і впало, але міцно сидить, продовжуючи рости. На ньому й зробили «тигренята» «диван» для рибалок. Закріпили рогатину, поставили вудочки і чотири місяці підгодовують мальків. Риба реально ловиться: головень, окунь та чорний бичок-кочегар (як на морі) – навіть при нас хлопці вловили невеличку рибку. Оскільки тут глибоко, є рятувальний об’єкт – підвісна мотузяна драбина.

З нововведень поточного року також гамак і пліт. Пліт – як транспортний засіб й розвага.

Вечеря у «тигренят» після сьомої вечора. За нею знову дзвінок додому. А о 21.15 всі збираються біля багаття, щоб обговорити день, що закінчується. Коли зовсім темніє – з радістю йдуть спати, бо втомилися: щодня – п’ять годин тренувань.

Аби зрозуміти всю цінність табору «Тигреня» для дітей, варто пригадати його історію та послухати самих відпочиваючих. Тож почнемо?

Основні віхи «тигрової» історії

В 1991-м, 1992-м роках юним спортсменам ще надавали безкоштовні путівки до табору імені Ю.О. Гагаріна (тоді Сєвєродонецького виробничого об’єднання «Азот»). А у 1993-му з’ясувалося: такого вже не буде. Гунфуїсти тренувалися тоді на базі спортивного клубу «Хімік». Там же у залі зберігали весь свій інвентар. Отже влітку саме звідтіля щоранку – о сьомій – стартували з усім туристичним приладдям та спортивним спорядженням, з повною екіпіровкою, на нинішнє місце за десять кілометрів від Сєвєродонецька. Півтори години дороги пішки. Потому розбивали табір на день. А ввечері – о сьомій чи восьмій – поверталися назад. Щодня: три години шляху, два тренування, обід і тихий час. І так майже місяць!

«Було здорово, цікаво. Особливо перші кілька днів, – розповідає Наставник Школи гун-фу «Дракон і Тигр» Андрій Юрійович Сербін. – А потім всі ми дуже стомилися: багато йти пішки, жарко, сухо (крокували ж бо сосновим лісом). Багато некомфортного. Тому, завершуючи літо та побувавши вперше у Криму, ми зрозуміли: похідний табір треба організовувати так, щоб ми жили у наметах. Але 1994 року нам поталанило організувати табір на базі школи у Штормовому. І лише 1995-го ми повернулися до формату у наметах.

Були тоді у Маловендєлівці на Айдарській горі, трохи далі Новоайдару, у бік Денєжнікового та Співаковки. Там у нас з’явилися перші радіостанції. Було дуже складно: 56 км від дому, зв’язок через диспетчера у Новоайдарі. Багато цікавого, романтики багато, але й дуже багато труднощів.

1996-го, 1997-го та 1998-го року ми повернулися ось на це місце і звели тут свої наметові містечка. Все в них було набагато простіше, ніж зараз: не було таких об’єктів інфраструктури, як цьогоріч. Але земля зберегла згадку про наші намети – ось такими обкопаними квадратиками.

Коли 1998-го ми йшли звідси, було добре видно той бік ріки: поле, баштан (ми ще домовлялися з господарем та брали там кавуни). І тоді ми вирішили посадити тут дерева: ніхто й гадки не мав, що будемо тут знову. За цей час дерева виросли, і той берег сховався.

Після 1998 року відпочинок у наметовому таборі «Тигреня» став таким популярним, що ми вже не вміщалися на базі на 15 чоловік – бажаючих було під 40. Пішли на інше місце – метрах у восьмистах звідси. 1999-2008-го року влітку у наметовому таборі «Тигреня» на березі Борової одночасно бувало від 40 до 75 дітей і 8-12 осіб, які працювали разом з нами.

Ми б і надалі працювали так, але у травні 2008 року набрав чинності новий закон про оздоровлення дітей, де прописали: для відкриття табору необхідно мати сертифікати Держстандарту на харчування та проживання. А стандарту на харчування з багаття і проживання у наметах не існує. Отже наступного 2009 року ми були змушені піти у формат проєктних таборів, купуючи послугу проживання та харчування у тих, у кого такі сертифікати були.

З 2009-го по 2013-й рік працювали на базі таборів Всеукраїнської благодійної організації «Асоціація за нове покоління «Лелека». В основному нашим партнером був проєкт «Арт-квест». Він рухався кількома таборами і набув пристанище у місті Саки у Криму на базі стаціонарного табору на 300 осіб. Наша база там була капітальною: фундамент під ринг, намет 12х12 м, 50 м від моря – просто казка! Але зараз ми не маємо змоги працювати у Криму.

«Лелека» й цього разу підтримала нас, запропонувавши альтернативу, – табір «Маяк» у Полтаві. Але він незабаром зупинився на реконструкцію, житлові приміщення знесли, вигнали нові коробки у два поверхи, а потім фінансування згорнули. І ось вже другий рік там лише один будиночок, в якому тільки ми й можемо жити. Торік й жили. По суті, на окраїні будівельного майданчику. Працювали їдальня, банно-пральний комбінат, а сам «Маяк» – у форматі наметів МНС».

День нинішній

«Цього року, – продовжує розповідь Наставник, – оздоровчого сезону як такого немає, працювати ніде. Проблема намітилася ще навесні. Ми зрозуміли, що втрати можуть бути не лише фінансові. Клуб – це колектив спортсменів, спортсмени – це діти. З одного боку, ми маємо забезпечити їм умови для тренування, щоб діти не втратили форму; а з іншого, зупини заняття – й більше половини учнів втратять інтерес, підуть від нас».

І далі Наставник з гордістю розповідає, як в школі гун-фу виправляли ситуацію, і про тих з дітей, хто таки опинився у таборі «Тигреня». Перш за все – це «тигробудівники». Хлопці, які не сховалися вдома, не побоялися праці, чиї батьки підтримали ідею їздити до лісу і там, а не у квартирі проводити карантин. Саме руками наставника і цих хлопців збудований табір на місці, де 22 роки були тільки хащі. Таких героїв 13. Ділилися на групи по кілька осіб і щодня приїздили на велосипедах сюди, готували обід, а до та після обіду будували: копали ями, пиляли дерева, що впали (ніякої шкоди природі, все погоджено з лісомисливським господарством!), і за схемами, ескізами наставника зводили споруди.

«Тигробудівники» – хлопці хоч куди: спортсмени національної та обласної збірних, і навіть наймолодші хлоп’ята – резерв обласної збірної, резерв групи спортивної майстерності Школи гун-фу «Дракон і Тигр», сформований за умов карантину за підсумками першого навчального півріччя. У січні ці хлопці вже брали участь у зборах разом з старшими учнями і тут проходять невеличку підготовку.

Устами «тигреняти», або «Тигреня» – це…»

А зараз слово самим хлопцям. Що для них табір «Тигреня».

Матвій Шевчун, триразовий чемпіон України та шестиразовий чемпіон області:

– Займаюсь гун-фу з семи років – чотири роки. Наставник взяв мене у свою групу через два роки. Не одного. Тут всі нормальні хлопці. У таборі «Тигреня» я вже три роки. Тому що він бойовий. Тут багато цікавого. Живу у наметі п’ять днів. Наставник – молодець: смачно готує. І тренування дуже подобаються. А у звичайному таборі тренувань немає: просто ходиш собі, граєшся – у чому сенс?

– Чому ти встиг навчитися тут?

– Швидко бігати. Добре думати. Швидко міркувати.

– Когось з тварин бачив?

– Зайця бачив. Кішку дику. Собак. Ондатру. Черепах. Цілий зоопарк!

Сашко Аністратенко, брат чемпіона світу, майстра спорту Павла Аністратенка. Паша був вже чемпіоном, коли приносив Сашка до наставника на двох долоньках: у мене братик народився.

– Сашко, це брат тебе заразив любов’ю до гун-фу?

– Я захотів бути точно таким же, як брат, і навіть краще. Займаюсь гун-фу вже чотири роки – з шести років. Ввійшов до групи спортивної майстерності, але протримався там недовго. Зараз тримаюсь.

У «Тигреня» приїжджаю вже втретє, але в наметовий табір – перший раз. Більше подобається тут, ніж у «Маяку» у Полтаві. Тут більше усамітнення з природою. А те, що немає світла, немає газу, немає водопроводу – не проблема.

– Що ти робив тут вперше у житті?

– Рибалив. Поки без результату, але я стараюсь. На плоту плавав. Метав ножі у колоду, й сокиру. Попав!

Сашко Лядовський, чемпіон області:

– Гун-фу займаюсь три роки. У групу спортивної майстерності потрапив на другий рік. У «Тигреняті» подобаються тренування: результати можна побачити у інших і свої, порівняти різницю. Наставник дуже смачно годує. Подобається час, проведений з хлопцями. Все дуже цікаво і кожен день різний. Рибалити – клас! Впіймав бичка (одного), мальків різних.

– Чому ти навчився за цей час у таборі?

– Техніка стала кращою. Ножі метати навчився. Бачив, як Наставник розпалює багаття, готує. Вже, сподіваюся, й сам зможу щось легеньке приготувати.

– А якщо несподівано заблукаєш у лісі, дочекаєшся допомоги?

– Сподіваюсь, що не заблукаю.

– Вже вмієш визначати північ-південь та як вибратися?

– Північ – так. (Сміється).

Захар Шматченко, чемпіон двох областей – Донецької і Луганської:

– Мені 12 років. Займаюсь у групі спортивної майстерності рік. У «Тигреня» приїхав, щоб не втратити фізичну форму та набрати її. Мені подобаються наші обіди, вечері, сніданки – дуже смачні. Подобається грати у шахи і шашки: суперники складні, наче шахісти.

– А ти до табору «Тигреня» плавав на плоту?

– На плоту ні. На морях – на бананах та таблетці, а на плоту ще жодного разу не пробував.

– А де тобі подобається більше – на морі чи у «Тигреняті»?

– Можливо, навіть у «Тигреняті»: тут не так багато людей, як на морі.

– А чи не складно впоратися самому з миттям посуду, з пранням?

– Я до цього ставлюся спокійно. Ніяких проблем.

Ростислав Середа, двічі чемпіон світу, чемпіон Европи, багаторазовий чемпіон України:

– Гун-фу займаюся дев’ять років, тільки через три роки потрапив до Наставника, і то випадково. Мабуть, то найщасливіша випадковість у моєму житті.

«Тигреня», що на мене, – місце, де можна відчути себе самим собою, можна реалізувати себе, яким би дивним це судження не виглядало. Тут можна по-справжньому розслабитися, відпочити, побути у хорошій компанії, всьому навчитися практично. Наставник – та людина, яка все знає, всьому навчить, стане гарним прикладом, завжди на правильний шлях спрямує.

Максим Крохмаль, чотириразовий чемпіон України:

– Займаюсь у клубі дев’ятий рік. Проте у групі спортивної майстерності три роки. У таборі «Тигреня» мені більш за все подобаються тренування і їжа. У нас все смачне і не повторюється за зміну: куліш, бограч (угорська юшка з м’яса, овочів та спецій), солянка, плов…

– Меню, як у ресторані. А те, що ви в лісі, не турбує?

– Навіть краще, ніж у школі: свіже повітря – легше працювати. Єдине – спека. Але річка рятує.

– Тварин якихось бачив?

– «Дикого» кота. Але він вже наш, домашній. Хом’яка бачив у лісі – за червоною горою, коли їхав на тренування.

– А ти їздиш щодня?

– Так!

Станіслав Авраменко, срібний призер Чемпіонату України:

– Гун-фу займаюся з восьми років. У групі спортивної майстерності вже три роки. У таборі мені більш за все подобаються, звичайно ж, тренування. І їжа – дуже смачна, різноманітна. А ще у нас компанія весела: ми ніколи не сумуємо – зайняті корисними справами.

– Не страшно у лісі?

– У кожного можуть бути свої побоювання: тварини, наприклад; хтось темряви боїться; хтось за мамою скучив. Але Наставник постійно нас заспокоює: все нормально.

– А мама як поставилася до того, що ти живеш не вдома, а десь у наметі?

– Вона навіть була за те, щоб вибратися на природу, набратися здоров’я, зміцніти перед новим навчальним роком.

Руслан Севостьянов, чемпіон України з кікбоксингу:

– Мені 12 років. Займаюсь вісім років гун-фу і тому я тут – у таборі «Тигреня».

– А чому ти вибрав саме гун-фу? Є ж інші види спорту.

– Тут добре ставляться до учнів – тут така атмосфера, мені до душі. І спадкоємність. Моїм першим тренером був Андрій Орлов, зараз я у Андрія Юрійовича.

– Мама як ставиться до твоїх занять? Не заважають вони успішності у школі?

– Мені здається, навіть допомагають. І мама підтримує мене.

– У «Тигреняті» що тобі особливо подобається?

– Тут природа. Ми тренуємося. Хлопці хороші – з ними не засумуєш. Наставник дає подумати, запитує, робити те чи інше, – радиться, враховує думку хлопців. Ми беремо участь у всьому цьому. Мені це подобається.

Я не перший раз у таборі. Був і в полтавському. Там вже все готове, і ми не маємо змоги вносити якісь корективи у забудову, меню. А тут ми готуємо страви, які хочемо. У нас тут більше влади, більше враховують нашу думку.

– Чим ти збираєшся займатися у майбутньому – буде це якось пов’язане з спортом?

– Думаю, так.

Враження вже згаданих хлопців поділяють і Сашко Вагін, чемпіон області; Женя Булавінцев, чемпіон міста і срібний призер Луганської області; Тимур Князєв, бронзовий призер чемпіонату області; Юрій Філін, він у травні 2019 року на змаганнях у Лисичанську виборов три перших місця; і дворазовий чемпіон міста Лисичанська Сашко Філін.

А фінальну крапку в обміні думками ми попросили поставити Артура Чернова, п’ятиразового чемпіона світу з кікбоксингу і дворазового чемпіона Европи, який 2017 року на Чемпіонаті світу у Білорусі (у Мінську) по юніорам класу А виконав норму майстра спорту України з кікбоксингу WPKA. Артур – студент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, спеціальність «Здоров’я людини». А ще він тренер: веде групи у Сєвєродонецьку та Лисичанську.

– Я займаюсь у клубі з шести років – з 2006 року, – розповідає Артур. – Безпосередньо до Наставника у групу спортивної майстерності потрапив через півтора роки. З 10 років їздив на Чемпіонати України та поступово набирав обороти. Сьогодні основна спортивна мета – завоювати наступне звання: майстра спорту міжнародного класу з кікбоксингу. Над цим працюємо попри карантин.

У березні, коли карантин розпочався, я знаходив якісь альтернативні варіанти для підготовки: самостійно займався у лісі, приїздив сюди на тренування до Наставника. З 11 травня, коли нам офіційно дозволили сюди приходити, займаюсь третю п’ятиденку – три зміни табору.

Вперше у «Тигреняті» я був у горах у Криму. Дуже цікаво. Циклічне навантаження: ходили в ліс, по горах, набирали кілометри. Бувало, вийшли о восьмій ранку і о дев’ятій вечора повернулися. Найдовший похід – 46 км.

Цікавим був і відбір. Мені на той час було дев’ять років, і Наставник саме мене випробовував: брати чи ні до табору. Найбільшим випробуванням для мене – до похідної зміни у горах у цілі три (!) тижні – став похід з велосипедами околицями Сєвєродонецька. Ми ходили піском. Практично 20 км тягли «веліки» у руках. Наставник подивився, що я витримав, і взяв з собою у табір «Тигреня» у Крим.

Я тоді був там наймолодшим, але витримував все. Перші три дні складно було. Точно так, як у нас тут буває хлоп’ятам: плачуть, коли з батьками розмовляють. Так само і я поводився у тій похідній зміні.

Другий варіант табору, у якому я побував, – наше «Тигреня» на базі дитячого табору: в «Арт-Квесті» у місті Саки у Криму, на базі «Олімп» у Кремінній, у «Маяку» у Полтаві. Ми там проводили тренування не тільки для себе, але й для дітей, які відпочивали у звичайному дитячому таборі. Цікаво було спробувати себе у ролі інструктора: не тільки для себе тренуватися, а ще й тренувати таких дітей.

І третій варіант нашого «Тигреняти» – як раз зараз – у лісі, похідний табір з наметами. У такому я вперше, хоча й найдоросліший з тих, хто займається зараз у нашому клубі східних бойових і оздоровчих систем.

Раніше я бачив на власні очі наметове «Тигреня» лише раз – у вісім років, ще 2008 року. Просто бачив, як все це виглядає. Просто був на екскурсії, і повернувся додому, мріючи потрапити до такого табору. І ось мрія здійснилася!

Чим класне «Тигреня» у такому варіанті? Тим, що ми під керівництвом Наставника встановлюємо тут свої правила; зробили всю базу – таку, як треба нам, зручну. Майданчик для тренувань – будь ласка. Сушарня, кафе – ось. Мішок, на якому можна працювати. Це те, чого не вистачало нам на базі звичайного дитячого табору.

Тут і режим унікальний. Діти, які відпочивають у звичайних таборах, зараз вдома сидять, на карантині. Для спортсмена карантин в принципі неприпустимий; неприпустимо втрачати тренування, час. Якщо десять днів просидіти без занять вдома, фізичне навантаження і координація можуть втрачатися. Треба постійно розвиватися, інакше результату не буде.

Тому з самого початку карантину ми шукали альтернативний варіант: займалися у лісі по одному, на майданчику у масках. Я у березні займався без Наставника. А потім, коли Наставник взяв усе в руки – пилки, сокири, ми, немов партизани, ховалися від усіх, аби тільки зберегти форму, зберегти те здоров’я, яке накопичували з попереднього літа.

– Важко було прорубати всю цю дорогу?

– Хлопцям дуже цікаво було приходити і всі ці споруди будувати. Спочатку прорубували пішохідну доріжку: чагарники були надто густі. Потому велосипедну доріжку робили (все також погоджено з лісомисливським господарством!). А після цього два робочі дні – з восьмої ранку до шостої вечора – хлопці рубали дорогу для автомобіля. Це одне з найскладнішого було.

На другому місці за складністю – альтанка: треба було напиляти багато колод, опор багато зробити. Опори під столики і лавочки робили цілий робочий день. Але інтерес мали: тренуватися ж треба, а пиляти – то теж тренування.

– Артуре, ти весь час говориш: тренуватися, тренуватися, тренуватися. Заради чого ці тренування?

– Спортивна мета – завоювати наступне за ступенем звання: майстер спорту міжнародного класу. Якби мені було не цікаво, я б не займався. Як вже говорив Сашко Лядовський, кожне тренування по-своєму унікальне. А чим – то тільки я для себе можу зрозуміти. Приходжу і знаю: треба підправити якийсь удар. Знаю, над чим особисто мені працювати. Переглядаю попередні свої бої і повністю аналізую їх вдома чи з Наставником. Цим і цікавий спорт: ми не тільки виходимо на ринг і розмахуємо кулаками, ще дуже багато треба розмірковувати у самому бою, що і як робити. І на тренуваннях треба брати окремий елемент, на цеглинки розбирати і виправляти.

– Ти вже мислиш, як тренер.

– Я четвертий рік (з 16 років) треную у Наставника в Школі гун-фу «Дракон і Тигр». Веду чотири групи: дві у Сєвєродонецьку – у п’ятій та десятій школах; і дві у Лисичанську – молодшу та старшу. Ділюсь власним досвідом. Є вже хлопці з результатом. Ось Матвій Шевчун – чотириразовий чемпіон України – мій корінний спортсмен (з п’ятої школи), маленьким розпочинав заняття гун-фу у мене в загальній групі, потім потрапив до групи спортивної майстерності до Наставника.

Погляд на «Тигреня» з боку: хороший табір для дітей

Своїми враженнями від табору ми попросили поділитися й дорослих, які тим чи іншим чином були причетними до «Тигреняти».

Андрій Миколайович Сутковий, підприємець:

– У липні-серпні 2008 року на запрошення Андрія Юрійовича я пройшов у таборі «Тигреня» – після від’їзду дітей – перший-другий ступінь цигун. Завдяки цигун вилікував коліно, яке не міг вилікувати три місяці методами традиційної, звичайної медицини. Потім мене цигун «підхопив»: я пройшов ще кілька разів перший-другий ступінь, пізніше у Тамари Іванівни Мартинової – третій, тут же, у Сєвєродонецьку. І 2013 року літав у Китай, щоб пройти четвертий ступінь у гранд-майстра Сюй Мінтана. Донині практикую: це дуже допомагає і у ментальному плані, у психологічному і у фізичному.

Те, що робить Андрій Юрійович, вважаю унікальним у наш час і в нашому місті, тому висловлюю найщиріше визнання і Андрію Юрійовичу, і системі цигун, і Сюй Мінтану.

– Якою Вам, з точки зору цигун, видається організація життя у таборі «Тигреня»?

– Чудовою. Я б назвав «Тигреня» п’ятизірковим готелем на природі. Там всі умови: і гаряча вода, і сон після обіду, і якісне здорове харчування, і походи, і розумні фізичні навантаження; все дуже грамотно сплановано і багато втілено у життя.

Юрій Михайлович Ященко, підприємець. Наприкінці 90-х регулярно сприяв поїздкам окремих спортсменів на змагання. У 1999 році профінансував підготовку і виступ збірної на Лізі Східної Европи у Криму. Є почесним «тигреням» – якось зміну провів у наметовому таборі на Боровій:

– «Тигреня» – найкращий табір, який був у моєму житті. У дитинстві я бував у звичайних таборах – у тій же «Лісовій казці», але не дуже складалося: все строєм, шеренгами, розпорядок-порядок, з яким десь і перегинали. Я зазвичай просив батьків, щоб мене забрали додому.

А у «Тигреняті» зовсім інший спосіб життя. Все спрямоване на здоров’я: ранній підйом, ранкові пробіжки, вдень – крос, заняття, вправи. Харчування – окрема тема: смачне дуже, на вогні приготоване.

Я вдень від’їздив на роботу, у власних справах, а ввечері повертався. Тож табір для мене був очно-заочний, дистанційний.

Взагалі вся школа Сербіна – це унікальна подія, унікальний продукт не тільки у регіоні, але і в країні в цілому. Знайти себе, знайти сили і здоров’я, знайти здібності і можливості займатися з дітьми… А він стільки років займається! Дай, Боже, йому сили і здоров’я, щоб все й надалі вдавалося і збувалося.

Олексій Володимирович Лядовський, тато гунфуїста Олександра Лядовського, кожен день з сусіднього Лисичанська підвозив сина до Щедріщево, звідки той добирався у табір «Тигреня» вже велосипедом:

– Цей табір, у першу чергу, – не спорт, а школа життя. Діти, перебуваючи у «Тигреняті», крім того, що отримують спортивну підготовку, – навчаються, набувають безцінного життєвого досвіду.

Я там був, і не раз. Спостерігав повністю за життям дітей: як вони готували для себе цей табір, як Наставник його готував – видно, що має великий досвід з облаштування подібного роду місць для проживання діток. Старших дітей, які не вперше у подібному таборі, помітиш зразу: вони знають, що робити, як, куди. І дітей, які перший рік у таборі чи взагалі прийшли перший рік займатися, також відразу видно. Різниця колосальна!

– А те, що Ваша дитина відпочиває не в умовах стаціонарного табору, а не зрозуміло де – у наметі, у лісі, на річці – Вас не бентежило?

– По-перше, ми чітко знали, де діти. По-друге, ліс – це навіть добре. У місті духота, літо, спека. А там природа, чисте повітря, річка поряд – краса. Те, що приходилось їздити щодня, – звичайно ж, незручно. Але досвід, який набуде моя дитина, набагато важливіший, дорогоцінніший за той час, який я витрачу на дорогу.

– Якби у Вас був вибір: ліс чи стаціонарний пристосований табір – скажімо, Полтава, як то було раніше, – що б Ви вибрали? І чому?

– Вибрав би той табір, в якому буде керівником Сербін. А де – не має значення. Була можливість у лісі (обставини так склалися) – поїхали до лісу. Наступного року будуть якісь інші можливості, будемо їх використовувати.

Особисто мені не дуже важливо: це буде стаціонарний табір чи наметовий. В стаціонарному таборі буде інший досвід, інші враження у дитини. Тут же син занурився у виключно іншу атмосферу.

– Чому Сашко навчився за це літо?

– Самоорганізації, мабуть. Багаття розпалювати. Якусь їжу на ньому готувати. Раніше він цього не вмів. Зараз вміє. Сам.

Але перш за все, він навчався жити у колективі. А те, за яких умов це відбувається… Такі умови прожили, спробували – добре, додалося досвіду життєвого. Інші умови будуть – буде інший досвід.

Олександр Іванович Севостьянов, дідусь гунфуїста Руслана Севостьянова:

– Я також у цьому таборі був, дивився. Прекрасно. Чистенько все. Місце для прийому їжі накрили, столи – з сушняка, степлером прибили клейоночку. Місце для відпочинку після обіду. Намети стоять. Травичка викошена. Пляж: вимили пісок вручну, зробили плавний вхід у річку. Найголовніше – все своїми руками. Харчування – все смачне; після обіду – сон.

У Руслана за це літо замість кільця на животі кубики з’явилися – мускули. Він таким мужичком став, фізично виріс. І став слідкувати за собою. Щовечора ходить на спортмайданчик: на перекладині підтягування, вправи – на руках мозолі. Все вміє: зашивати, ґудзики пришивати. Тож про «Тигреня» – тільки все позитивне.

І Андрію Юрійовичу я б за життя поставив пам’ятника, якби мав змогу. Педагог с великої літери. Тільки не говоріть, що я ляща кидаю у його бік. Просто так – спасибі йому, справжній мужик.

Там Борової тієї – струмочок. А Андрій Юрійович зумів навіть місце для риболовлі облаштувати. Спасибі йому величезне. Я за дитину спокійний.

Хоча і мало тепер бачуся з ним, а хочеться, як раніше: у намет, на Донець, коли онук під Рубіжанським мостом вперше окуня спіймав. Але уже стільки років віддано спорту – тепер все, чекаю вихідних. Я ж себе пам’ятаю у такому віці, як Руслан: саме у 12, 13, 14 років хлопчаки займаються спортом.

Я і сам норму кандидата у майстри спорту з метання диска виконував у армії. У 1970 році виграв чемпіонат Середньоазійського прикордонного округу з військово-прикладних видів спорту, військового багатоборства: біг 10 км, стрільба, біг 100 м зі старту лежачи у чоботях. Хороший результат був. 12 км бігав.

Та вся родина у нас спортивна. Син мій на хокей вісім років ходив. Руслан у два рочки пішки зі мною на Чисте озеро і назад. У три роки він вже їздив на триколісному велосипеді зі мною у Сиротине в гараж і додому вертався.

Тому і табором «Тигреня» я задоволений. Хлопці туди їдуть 10 км на велосипеді і 10 км назад; Руслана заставляти не треба – сам встає вранці. Там – у наметах. Це нормально для чоловіків, для хлопців. І вони при справі, а це добре.

Тетяна Миколаївна Гулечко, віце-президент Всеукраїнської благодійної організації «Асоціація за нове покоління «Лелека»:

– Я познайомилася з табором «Тигреня» у «Артеку». Якщо не помиляюсь, у 2001 році: ми від «Лелеки», яка об’єднує табори різних типів, різних напрямків, проводили конкурс соціальних проєктів. Табір «Тигреня» брав участь у конкурсі. Я давно працюю у цій галузі і просто так – на слово – не вірю; мені краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Свого часу подивилася всі табори, які в презентаціях позиціонували себе як новаторські, демонстрували красиву, «смачну» роботу. Одним з таких таборів і був «Тигреня». Поїхала особисто переконатися, що він вартий уваги. Ось так ми і познайомилися.

Часто табори отримують нагороди на рівні держави, області, їх високо оцінюють, а коли приїжджаю туди – розумію: гарна подача, гарні документи, гарні матеріали. А насправді табір може виявитися не таким, як продемонстрували. «Тигреня» перевершило всі мої сподівання.

Я прекрасно розуміла, що табір у лісі, навіть ідеально збудований, згідно з усіма найкращими документами і нормативами, створити дуже складно. Але коли побачила їхню організацію побуту, організацію виховної і тренувальної роботи, була – чесно говорю – вражена. Ось відтоді з наметових таборів (а Україна у звіті за літо показувала тоді їх 280) я б назвала три, але «Тигреня» першим.

«Тигреня» продовжує бути на першому місці й сьогодні. І якщо якісь табори чи власники (зараз дуже багато приватників, які відкривають наметові табори) консультуються зі мною як з експертом з безпеки дитячих оздоровчих таборів України (я у складі відповідної комісії Міністерства соціальної політики), то рекомендую «Тигреня», рекомендую Андрія Юрійовича.

Іноді табори відкриваються і світяться, стають занадто швидко зірками, але, на превеликий жаль, швидко й гаснуть. Табір «Тигреня» може пишатися: вони завжди тримали і тримають високий рівень.

Думаю, в цьому заслуга Андрія Юрійовича як особистості, його можливості згуртувати біля себе людей розумних, добрих, які мають беззаперечні цінності щодо здоров’я, родини, ставлення до себе і людей. Це дуже важливий момент у роботі команди табору «Тигреня», він і дає такі високі результати.

Я сама колишня старша вожата, потім начальник табору, потому займалася таборами у області, входила до міжвідомчої комісії з перевірки таборів України, опікувалася ними у профспілках України та Міністерстві соціальної політики. Я розумію, про що говорю, коли промовляю: це хороший табір. Хороший табір – насправді для кого хороший? Хороший для дітей? Для їхніх батьків? Для власників цього табору? Це різні позиції.

Хороший табір для дітей – це: по-перше – психологічна обстановка хороша, тепла, домашня, затишна для дитини; по-друге – альтернатива діяльності, тобто чим дитина буде зайнята. У таборі «Тигреня» обидва аспекти для дитини витримують.

Звісно ж, в умовах карантинних обмежень надзвичайно складно працювати. І коли мене навесні запитували: «Тетяно Миколаївно, що там – відкриємося чи ні?». Я відповідала: відкриються сміливі, а допрацюють удачливі. Табір «Тигреня» витримав.

– Найважливіше, на Вашу думку, чому може навчитися дитина в умовах такого похідного табору, як «Тигреня»?

– Найважливіше – це школа спілкування, школа відносин, стосунків, комунікація; це самостійність – стовідсоткова; навички самостійності, у тому числі і санітарно-гігієнічні, якими має володіти дитина, але, на превеликий жаль, це не завжди відповідає дійсності. Діти не вміють за собою слідкувати, не пам’ятають, що треба чистити зуби. І ми вважаємо: це начебто неважливо, само собою зрозуміло. А такий табір, як «Тигреня», може цьому навчити.

Отже, найголовніше для дитини – навички й уміння; самостійність та вміння комунікувати; вміння домовлятися, вміння бути толерантним – це дуже важливо. У таборі «Тигреня» це є.

Замість епілогу

Літо - 2020 закінчується. Учні клубу східних бойових і оздоровчих систем чудово відпочили і потренувалися. Настає вересень. Але «карантинні» проблеми тривають. Під час розмови з дітьми і батьками, проскакували нотки стурбованості з їхнього боку: як воно буде надалі?

З дозволу Андрія Юрійовича, можемо обнадіяти: обов’язково буде. А як? Наставник щось та й придумає.

Друкувати
© За матеріалами Луганщина.ua
Новости по теме
На Чемпіонаті світу ICO поліцейський Луг...

Чемпіонат світу ICO проходив з 2 по 4 листопада в Італії у м. Рим. Про це повідомляє відділ комунікації поліції Луганської області...

Детальніше
Вгору