Днями побачив світ новий роман «Ракурс», який пропонує поглянути на події весни 2014 – осені 2015 на Луганщині з іншого ракурсу, під дещо іншим кутом зору. Читач сповна відчує весь драматизм, дізнається, чому ж так важко, повільно та якою ціною вдається визволяти воїнів ЗСУ з полону, і як люди на окупованих територіях все ж починають розуміти, що помилилися, підтримавши «референдум» під дулами автоматів. По це і не тільки наша розмова з відомою авторкою Світланою Талан

Ольга МИШКО

Усі романи Світлани Талан – в жанрі «реальних історій», які їй підказує життя, та усі її твори на гостросоціальну тематику. У 2011 році роман «Коли ти поруч» став лауреатом на конкурсі «Коронація слова-2011» та отримав нагороду від фонду Олени Пінчук «Анти-СНІД». За рік було продано рекордний наклад: 80 000 примірників. За версією журналу «Фокус» і рахункової палати Світлана Талан увійшла до трійки найпопулярніших письменників України.

У 2012 році роман автора «Не вурдалаки» також був відзначений на Міжнародному конкурсі «Коронація слова». А роман «Розколоте небо» отримав спеціальну нагороду «Вибір видавця» в конкурсі «Коронація слова-2014».

Відомий луганський поет Василь Голобродько каже, що «усі мої вірші – про мене». А щодо Вас?

Я пишу у жанрі «реальні історії». Але я не пишу про себе. Хоча мої читачі часто вбачають у головній героїні саме мене. Звичайно, це приємно. Виходить, що читач вірить у те, що написане. Але про себе я ніколи не буду писати, бо моя доля не така цікава, як у моїх героїв. Виключення – то роман «Не вурдалаки», де 70% написаного – історія нашої родини.

Тобто правдою є й те, що суддею була ображена людина похилого віку?

Так. Мій батько належав до покоління «дітей війни», зібрав купу документів, потім подав, як того вимагала процедура позов до суду на відшкодування, повернувся додому і помер.

Розумієте, літня людина прожила чесне життя, ніколи ні з ким не судилась, дуже перехвилювалась.

Він помер взимку. А влітку я була у справах в суді, і почула, коли дітей війни обізвали «вурдалаками». Одразу стукнуло: «Не вурдалаки». Назва роману. Я одразу зателефонувала матері і сказала: давай напишемо про ваше покоління. Розкажи все, що пам’ятаєш.

Ваш новий роман «Ракурс» теж певною мірою – родинний. Але про події нинішні. Зокрема, про те, як можуть опинитися по різні боки барикади чи окопів рідні по крові люди…

Так, роман писала на підставі реальних історій, але не моєї родини. Сталося так, що з головною героїнею познайомилася, коли ще працювало сєвєродонецьке кафе «АРТиШОК». У кав’ярні познайомилася з молодою жінкою, яка була в «Айдарі». І якось ми з нею розговорилися. Я почула неймовірну історію, про яку вже не можна було не написати. Але коли працювала над книгою, то зустрічалася з першими «айдарівцями» зі Старобільська. Вони приїздили сюди, розповідали свої реальні історії. Події, які описано в романі, це початок бойових дій 2014 року. І так виникла оця ідея.

Але в романі Ви надаєте право й другому героєві розповісти «свою правду»?

Так. Герої по різні боки барикади, як зараз говорять. Один сепаратист, а інша дівчина, яка воює в батальйоні «Айдар». Але поєднує їх те, що обидва люблять цю землю, люблять Донбас, і кожен бачить по-своєму його краще майбутнє. Тому ведеться розповідь від першої особи юнака, який живе у Первомайську, і дівчини, яка живе в Луганську.

Звичайно, читач зробить сам свої висновки. Але ще тут розповідається про програму СБУ «Повертайся додому». Вважаю, якщо хоча б одна людина, яка не скоїла важких злочинів, але потрапила по той бік, повернеться додому, то буде вже добре. Адже це чийсь син або чоловік.

Ще не знаю, яка буде реакція. Книга «Ракурс» тільки-но побачила світ. Але описані там події також частково відбуваються у нашому місті.

Під час окупації я була у Сєвєродонецьку. Була можливість виїхати до матері, на Сумщину, і багато моїх прихильників-читачів теж запрошували до себе, хоч я з ними особисто не була знайома. Навіть запрошувала у Київ одна дівчина, котра з родиною живе в гуртожитку, в одній кімнаті. І то вона ладна була поділитися цією кімнаткою, хоч у неї і сім’я, і є своя дитина. Але, по-перше, було таке відчуття, що для мене принципове: це моя земля, це наше місто, чому я повинна звідси їхати?!

Нехай звідси йдуть ті, хто прийшов.

І, знаєте, тоді ще не було усвідомлення тієї небезпеки, яка насправді може бути, бо то був лише початок війни.

Страшно стало, коли я з балкона побачила, як увечері з сусіднього будинка вивели людину з пакетом на голові і посадили в машину та вивезли невідомо куди. А десь о 10-й годині подзвонили в мої двері. У вічко я побачила людину з папкою в руках, а на прольоті поміж поверхами стояли сепаратисти в камуфляжі. Дійсно, за ту хвилину усе життя пронеслося перед очима. Подумала: все, зараз виб’ють двері. Двері я не відчинила. Так вони й пішли.

Не знаю, хто вони, але просто так тоді не приходили.

А наступного дня почалися гучні постріли, і за дві доби місто звільнили.

На мій погляд, саме в ті тривожні дні почалося гуртування патріотичної інтелігенції Сєвєродонецька. Познайомилась із тими, кого взагалі не знала. Почали спілкуватися з тими патріотами, які залишилися. То були люди різноманітних професій, які зрозуміли, наскільки це страшно – втратити Батьківщину. Таке розуміння прийшло, тому так палко чекали звільнення.

Як зараз Ви оцінюєте настрої людей у Сєвєродонецьку? Пройшло три роки, соціальна ситуація складна через те, що не працює «Азот»… Багато автобусів везуть бажаючих на Москву.

У порівнянні з 2014 роком, настрої змінюються, але дуже повільно. Найбільш помітно, на мій погляд, це по позиції підлітків. Це вже нове покоління. Їм років по 13-15, і їхнє ставлення до світу зовсім інше. Вони більш сміливі, ладні відстоювати свою Україну, любити її, вивчати мову та історію своєї країни. Батьки вже не в такій мірі впливають на їхній світогляд, а більшою мірою – громадськість, школа. Хоча є й невелика частина дітей, у яких ще несформована психіка, які знаходяться під впливом батьків-сепаратистів. Але більшість вже формує суспільство, яке їх оточує.

Ви вважаєте, що вже настав час писати про війну?

Звичайно, я не можу наперед знати, про що буде наступна книга. Сюжети виникають самі по собі, коли зустрічаєш якусь цікаву людину, чуєш історію, яка зачепила за живе, посіла в серці й не дає спокою. Та коли я розмовляла з менеджерами на форумі книговидавців, то мені сказали, що комерційно невигідно зараз писати про війну. Але я продовжую писати. Я маю право писати. Як я могла не розповісти оцю історію дівчини і хлопця з «Ракурсу»? Або про «айдарівців», яких розстріляли під Щастям, а потім відвезли їхні трупи у Старобільськ, у морг, де майже два місяці без холодильника вони зберігалися, ніхто про них не подбав, не сповістив рідних? Розумієте, це – злочин! Це жахіття.

Ви не боїтесь надмірної публіцистичності? Ви не жалієте читача…

Так, я не жалію читача. Хто хоче читати про кохання, він має вибір. Й у мене є твори про кохання і російською, і українською мовами. Навіть книга про Голодомор на Луганщині, матеріал якої був зібраний у 2013 році, якраз перед війною, там червоною лінією проходить кохання, щоб легше було сприймати та читати про ті події. Але правду повинні знати. І кожен знає, що правда не завжди солодка. Найчастіше вона гірка.

Як би Ви відповіли на запитання, чому все це з нами трапилося?

На це запитання є відповідь у романі «Оголений нерв». Багато чинників. Це помітно було вже давно, що щось має статися. Увесь час говорили, що Донбас усіх годує. Всі інші – ледарі, нічого не роблять. Дурили людей. Вважаю, то такі технології маніпулювання, враховуючи населення, яке тут живе – люди з усіх куточків колишнього СРСР.

Тепер уже другий рік я маю свою постійну рубрику у всеукраїнському журналі «Борисфен» під назвою «Життя Донбасу». І нещодавно почала вести блог «Інформаційний супротив Світлани Талан», де розвінчую брехню, яка ллється з російських телеканалів та ЗМІ так званої «ЛНР».

На Ваш погляд, як останні події вплинули на світогляд письменників та поетів?

Те, що я помітила – погляди письменників розділилися. Частина вважає, що не потрібно писати про війну зараз. Потрібно трохи почекати, поки з’ясується уся правда. Але я завжди кажу, якби ми знали правду про Голодомор свого часу, то, можливо, цих подій би не було. І навіть ті події, які я описувала у 2014 році, зараз уже сприймаються по-іншому, ніж ми їх сприймали тоді. Просто забувається все.

Друга частина письменників вважає, що про війну треба писати саме зараз. А хтось взагалі відсторонився. Знаєте, така позиція вичікування. Але відсторонитися, не казати взагалі про свою позицію – це неприпустимо.

А як щодо Луганської обласної письменницької організації?

Колишній її керівник, Андрій Медведенко залишився в Луганську, перейшов на службу в самопроголошену «ЛНР», і вже отримав нагороду з рук її лідера на свій ювілей. Хоча він не позбавлений досі українських письменницьких нагород.

Потім три роки письменницька організація практично не функціонувала, бо керівник, виконуючий ці обов’язки перебувала спочатку в Харкові, потім у Києві. Зараз ми провели збори, новим головою обрали письменника Олексія Неживого.

Іде мова про те, що повинен виходити обласний щомісячний чи то журнал, чи то альманах. На українській території області залишилося 15 письменників. Ще 11 – за лінією розмежування. Микола Малахута навіть продовжує видавати україномовну газету в Луганську власним коштом.

Відомі, принаймні, дві точки зору лідерів громадської думки про те, що треба робити з Донбасом. Письменник Юрій Андрухович щиро вважає і казав про те, що його треба відокремити від України. З іншого боку, знов-таки письменник Любко Дереш заявляє, що не можна принижувати, треба дати людям турботу та любов і таким чином повернути до України. Яка з цих думок Вам ближча?

Жодна позиція мені не імпонує. Ще 2014 року, тільки-но звільнилося наше місто, і навіть коли було ще під окупацією, я в деякі журнали, й навіть за кордон, під псевдонімом, писала, що ми чекаємо на звільнення. Тоді я була впевнена, що скоро та швидко звільнять усю Україну від окупації. І першим завданням вважала покращення життя в Україні. І зараз тих же думок дотримуюсь. Якщо було б загальне покращення життя у нас, не потрібно ні ласкою, нічим іншим повертати території. Люди б самі захотіли жити в Україні.

Нажаль, такого покращання немає, але є тенденція до того, що на окупованій території все одно частина населення таки змінює думки на користь України. Спілкуюся з деякими, і чую від них, що «краще б у нас була Україна». А ще мені одна людина розповіла, і це мені так в голову влізло. Навіть так звані ополченці раніш казали: «якщо повернеться Україна», зараз кажуть «коли повернеться Україна».

Ви можете не писати?

Коли до мене підходять молоді письменники, то часто запитують, яка запорука успіху? Тож наголошую, що в прозі це – праця. Якщо пропустив день, не написав нічого, ніколи не станеш письменником. Завжди треба над чимось працювати.

Андрій Кокотюха сказав, що писати прозу то 10% таланту, а решта – праця. Будеш працювати день і ніч, то випишешься, як кажуть, або щось напрацюєш. Напевне, у прози немає Музи. Це праця й праця. Кістяк сюжету з’являється миттєво, в одну секунду. Потім – виношуєш. Додаєш другорядних героїв. З’являються повороти сюжету. І коли вже починаєш працювати, то повністю живеш у тій книзі, то уже немає ані сну, нічого. Прокидаєшся, бо прийшла думка, і біжиш записувати. Іноді навіть не вмикаю світла. Я не знаю, звідки ті думки прийшли. Зранку прокидаюся і починаю розбирати оті клаптики паперів.

Вас більше читають на заході України, аніж на сході?

А от скажіть, де у Сєвєродонецьку, Лисичанську, Рубіжному книгарні? Тож там набагато більше читають. А у нас немає пропаганди книжки взагалі, і української зокрема.

Цього року Ви стали Почесним громадянином Сєвєродонецька…

– … дякуючи громадським організаціям. Це вони зробили подання. Тож хочеться якийсь вклад зробити у життя міста. Коли не можеш матеріально, то береш перо і щось таке робиш для міста. Думаю, завдяки тому, що я пишу, про Сєвєродонецьк дізналися не тільки як про місто «сепаратиського з’їзду», а й багато чого хорошого.

Над чим працюєте зараз?

Наразі сказати не можу. Скажу лише, що зустрічалася нещодавно з «павучками», тобто жіночками з Сєвєродонецька, які з перших днів плетуть захисні сітки для наших бійців. Ті історії, які вони розповіли, неймовірні. Вони надихають. І гідні того, аби їх увічнити.

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх