Багата Луганщина письменницькими іменами, справжніми талантами, які увійшли в історію української літератури ХХ століття своїми самобутніми творами. Однак інколи траплялося, що із незалежних від автора причин його поява в літературі зазвучала на повний голос із запізненням аж на три десятиліття. Звісно, як на одне людське життя – це забагато. Однак повернення митця до літературної діяльності після жорстоких репресій свідчить про його мужність. До таких належить письменник Юрій Сліпко

Олексій НЕЖИВИЙ

Народився Юрій Васильович Сліпко в с. Бреусівка (с. Винники) Козельщинського району на Полтавщині 26 травня 1912 року в родині хліборобів. Там у 1928 році закінчив семирічку, а в 1930 році – учительські курси у Кобеляках. Потім у автобіографії писав: «Учителі мої і всі односельці вважали мене незвичайним хлопцем, помічали в мені поетичні і художні здібності, бо я, заледве ставши школярем, уже пробував віршувати і пристойно малював. В дитинстві я мріяв стати художником, а в юначі літа перемогла поезія».

Із вересня 1930 року Сліпко працює вчителем початкових класів в семирічній школі с. Бреусівки, а з вересня 1931 року він – секретар редакції районної газети Козельщинського району «Розгорнутим фронтом».

Випадково доля звела його із відповідальним працівником дніпропетровської обласної газети «Зоря», де вій й почав працювати завідуючим сектором шкіл з травня 1932 року. А незадовго до цього, у 1930-му, він подався до Харкова, щоб показати свої поезії землякові – Леоніду Первомайському.

Письменник Іван Савич згодом писав: «Вже після першого вірша той пожвавішав, в очах зблиснула радість, яку людям приносить приємна зустріч. Вислухав, міцно потиснув Юркові руку:

– Більше про молодь, про комсомол, про героїзм, пробуй баладу, не допускай дієслівних рим, вживаючи епітет, метафору, подумай – чи не вичитав це в інших поетів... А оскільки у тебе проглядається тяжіння до точного класичного вірша, то сходи ще до Володимира Сосюри.

Сосюра, схрестивши на грудях руки, слухав уважно, і його карі очі світилися почуттям доброзичливості: «Гарно».

Для видавництва «Український робітник» Сліпко підготував першу збірку «Радість», яка мала побачити світ в 1935 році.

«Але вийти в світ моя книжечка не встигла, – написав письменник у листі до Петра Ротача, – на початку 1935 року і мене, і її було заарештовано. Десять літ можна викреслити з моєї біографії. Їх ніби й не було. А з літературної біографії можна викреслити ще кілька років, бо ж після всього пережитого мені довелося навіть елементарну грамоту опановувати знову.

У 1947 році я повернувся на Україну і опинився майже на початковому старті. Але на цей раз було мені трудніше, ніж у юначі роки: я розгубив барви рідної мови, серце поржавіло від муштри та зневаги, я не мав права навіть жити під полтавським небом. Прийняв мене без остороги лише Донбас. Тут я і взявся знову за перо».

Головною провиною молодого журналіста було те, що він, працюючи в обласній газеті, вів щоденник, де записував все, що бачив у десятках вимерлих від голодомору сіл на Дніпропетровщині та Полтавщині.

На Донбасі Сліпко працює спочатку каменеломом в макіївській конторі «Сталіножитлобуд», а з 26 жовтня 1948 року по 30 червня 1962 року – прохідником, кріпильником та бригадиром на шахті № 6-7-16 тресту «Кіровськвугілля» (місто Кіровськ Луганської області).

Після тривалої та вимушеної перерви в літературній творчості поетичні твори почав друкувати аж у кінці 50-х років. Особливо активно Сліпко друкується з початку 60-х років, і тут треба згадати про зміни в суспільно-політичному та культурному житті країни, тобто – засудження культу особи Сталіна.

Професійний рівень поезій Юрія Сліпка зацікавив письменників Тараса Рибаса та Микиту Чернявського, які й рекомендували підготувати рукопис першої збірки, що вийшла у видавництві «Донбас» 1966 року й дістала позитивні оцінки в обласній та республіканській пресі.

Того ж року поет звернувся до Луганського обласного відділення Спілки письменників України із заявою: «Прошу зважити на те, що я вже понад 35 літ публікую в періодиці свої поезії, а на початку 1966 року підсумував свій творчий доробок виданням книжки «Пролог до пісні», та прийняти мене до Спілки письменників України. Цим ви остаточно звільните мене від гірких споминів про жорстоку покару мені, котра, знищивши чималий мій творчий набуток юначих літ, а ще більше задумів, позбавила мене можливості видати кілька перших книжок, які передували б оцій».

Схвальний відгук про творчість Сліпка надійшов від Олеся Гончара. А рекомендували вже немолодого літератора до Спілки письменників його земляк з Полтавщини Олександр Юренко та старобільчанин Іван Савич, який теж у 40-50-ті роки зазнав свавілля тоталітарного режиму.

Першу книгу свого побратима по творчій долі Іван Савич оцінив схвально і захоплено в газетній рецензії «Пролог високого звучання», зазначивши, що це справжня поезія, а рецензована книга – тільки початок, тільки пролог до нових творчих дерзань: «І щиро віриш цьому, адже поет любить наше життя, впевнено дивиться в майбутнє».

Письменник з міста Сєвєродонецька Йосип Курлат теж звертає увагу читачів на нелегкий життєвий і творчий шлях Юрія Сліпка, пафосно зазначаючи: «Пісня повернулася до людей. Її крила не зламала біда – навпаки, вони більш зміцніли для високих польотів».

Не залишилася осторонь поетичного дебюту і газета «Літературна Україна», де Іван Трійняк зазначав: «Силою, що не дає зів’янути поетовому серцю, людському серцю, був і є рідний край. Багато поезій вплів митець у вінок Батьківщині, оспівуючи її героїчні традиції, славне сучасне... Край рідний живить духовними соками, знімає втому, додає «жаги і снаги», надихає на працю, заспокоює й кличе».

У просторових вимірах рідним краєм для ліричного героя Юрія Сліпка є, насамперед, Полтавщина, де він народився і зростав до двадцятилітнього віку, і разом із тим – Луганщина, бо тут пройшли ще двадцять років його повноцінного і повнокровного життя після повернення із ув’язнення.

У кіровській міській газеті «Рабочее слово» Л. Мілютіна також справедливо наголошувала, що рідним краєм для Юрія Сліпка вже багато років є Луганщина: «Людям Донбасу, їх праці і життю присвятив він кращі свої вірші: «Гуцул у Донбасі», «Скарб», «Катруся», «Епічний триптих». Немає в рішучих рядках ефективних красивостей, немає надуманості, є сувора правда життя. Донецький степ зустрічає хлопців-гуцулів не музикою й квітами, а луною паровозних гудків, салютом спаленої сталеварами ночі. «По тисячі доріг ішли у шахтарі...». Поет вдячний шахтарям-побратимам, які напували його із своїх фляг, не давали всохнути джерелу поезії від утоми і спраги. Тема праці взагалі і шахтарської в тому числі – одна з основних тем...».

Після прийму до Спілки письменників України Юрій Сліпко почав працювати ще активніше, що й засвідчила його друга книга «Зелена фантазія». Він встиг підготувати і рукопис третьої книги (зберігається в Державному архіві Луганської області). Але 5 жовтня 1969 року його не стало, і третя збірка під назвою «На люднім вічі» вийшла друком вже в 1971 році. Упорядником її став письменник Микита Чернявський, у передмові зазначивши:

«Поет вірив у перемогу Добра в людськім серці, і та віра надавала йому снаги й натхнення, вела його на справжні стежки поезії».

Не забувають Юрія Сліпка на Полтавщині та Луганщині. За останні десятиліття його твори публікувалися в антологіях, навчальних посібниках з літератури рідного краю, біографічних довідниках, а цьогоріч окремим виданням вийшов друком літературно-краєзнавчий нарис голови Луганської обласної організації Національної спілки письменників України Олексія Неживого «Юрій Сліпко: ніжність і мужність» (Полтава, видавництво «Полтавський літератор»). Частину тиражу нової книжки, що видана за кошти районного бюджету Козельщинського району Полтавської області, письменник передав до бібліотек рідного краю.

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх